Розділ 6

Я глянула на два стакани з лате. А якщо їй не подобається таке? Може, я даремно купила? А якщо вона взагалі не прийде?

Я взяла телефон у руки, глянула на годинник. Я вже сиджу тут, як дурочка, двадцять хвилин. Лате давно охололо.

Але я не могла піти. Просто не могла. А якщо вона прийде, а мене не буде? Усе моє розслідування піде коту під хвіст.

І ось я помітила її. Дівчина, точно як на фото, але без тієї яскравої усмішки. Змучена, очі в тіні темних кіл, рухи повільні й важкі. Вона сіла навпроти мене за столик на літньому майданчику. Я навмисно обрала тихе місце, подалі від зайвих очей і... подалі від Коула.

— Анет, — представилася вона, ледь піднявши погляд.

— Привіт. Я Джейн. Журналістка. Працюю над матеріалом про вбивство, — я дістала для переконливості блокнот і ручку, хоч у голові була повна пустка.

Анет глянула на мене порожнім поглядом. Не коментувала, не уточнювала. Просто мовчала. А я натягнула легку усмішку — хоч якось розрядити напругу.

Здавалося, вона бачила мене наскрізь: мою недосвідченість, моє фальшиве амплуа. Я звичайна студентка.

— Та-ак... — простягла вона, нахиливши голову. — До мене часто телефонують журналісти.

Змучена. Дуже. І, здається, вже байдужа до всього.

— Ага. Так, — тільки й змогла відповісти я, намагаючись у голові сформувати бодай якесь притомне питання. — Така вже наша робота, — вимучено всміхнулася і подала їй стакан з лате.

— Я посилаю їх до біса, — несподівано видала вона й зробила ковток. Я ледь не поперхнулася від несподіванки. — Це що, лате? — вона подивилась з легким подивом, очі її вперше стали яскравішими. — Я люблю його, — додала вона майже тепло. А потім знову дивилась прямо на мене: — То які у вас там питання? — різко. — У мене роботи не меншає, тож, давайте швидше.

— Ах, так. — Я випросталась. — Ем... — взяла в руки ручку, ледь не випустивши. — Останнім часом Джаспер здавався Вам дивним? — намагалась говорити впевнено, з нотками професіоналізму.

Анет скривилась.

— Бляха, — видихнула вона з роздратуванням. — Та він завжди був дивний. З моменту, як ми тільки познайомилися. — Я вже думала з ним розійтись, бо не могла терпіти його... — вона грюкнула долонею по столику. — У мене вже нервів не залишилось. А ці його походи в КАА... Знаєте, як це дратує? Він тільки про це й балакав. Дістав, чесно слово! — вона відвела голову й глибоко вдихнула.

Ого. Дівчина з характером. Вона хотіла розійтись. Але не зробила цього.

— Але ви залишились разом? — запитала я, легко постукуючи ручкою по блокноту.

— Я дала йому шанс. Він обіцяв кинути КАА. — Її голос став тихішим. — Але не кинув.

— КАА? — я напружилась. — Що це?

Анет хмикнула.

— Клуб анонімних алкоголіків, — відрізала вона.

Я здивувалась.

Я ніколи особливо не заглиблювалась у такі теми, але знала: в таких клубах іноді криється щось більше.

Я намагалась дізнатись, де саме проходять їхні зустрічі — але вона не знала. Джаспер не розповідав.

Сівши в машину, я увімкнула новини — і нарешті: другу жертву підтверджено.

Як і передбачала — тіло знайшли в старій капличці в лісі. Вік — майже ідентичний попередньому.

Усе збігається. Все до найменших деталей.

Це той самий почерк. Ті самі ритуали. Він повернувся. Або ж... хтось його копіює.

Але навіщо? Чому саме зараз? І якщо це дійсно копія — звідки йому відомі всі подробиці?

Тоді вбивці було близько сорока. Минуло шістнадцять років. Йому зараз п'ятдесят з гаком.

Значить, це або він — або хтось, хто дуже близько з ним знайомий.

Жертва 3: Алекс Джонсон

— Вік: 28 років

— Місце: покинутий склад біля залізничної станції — ідеально відлюдне місце.

— Обставини: тіло виявив охоронець під час ранкового обходу. Голови не було — її відсікли чисто, без слідів боротьби. Тіло лежало на рівному поліетилені, наче спеціально викладене. Поряд — складені особисті речі: гаманець, телефон, документи, ключі. Жодної крові на місці — тіло, або принаймні голова, були перенесені.

— Деталі: Символіка очевидна: голова — це розум. Після пальців (руки — дія), серця (емоції), логічно йде розум — мовчання, контроль.

— У кишені сорочки знайдено зім'ятий папір з написом:

«Ті, хто знав — мовчали. А тепер — не мають чим говорити».

Алекс також був постійним відвідувачем бару «Східна Затока».

Я провела пальцем по напису.

Послідовність чітка. Інтервал між вбивствами — той самий. Це означає, що наступна жертва з'явиться рівно за тиждень.

Я повинна бути там першою. Побачити, хто це. І нарешті зупинити його. Якщо не вдасться — продовжу розслідування сама. До кінця.

Тепер мені конче потрібно нарити той клуб анонімних алкоголіків. Але в мережі — тиша. Жодної згадки.

Бар згадується в нотатках батька неодноразово. Можливо, саме звідти починати пошук?

Не вагаючись, я заводжу машину. П'ять поворотів, пара червоних світлофорів — і я на місці.

Виходжу, хапаючи блокнот із пасажирського сидіння. Там лише кілька розкиданих фраз: «Це пов'язано». «2009 ↔ 2025». «Однаковий вік. Методи. Місця». «Імітатор чи той самий?» «КАА». «Східна Затока».

Усе — як на долоні. Тепер лишається знайти нитку, що зв'яже це докупи.

Парковка виглядала, як завжди — звичайні машини, нічого підозрілого. Але придивившись, я помітила Rolls-Royce Cullinan.

Олівер тут.

Глибокий вдих — і я заходжу всередину. Бар невеликий, затишний. Один із тих, де всі всіх знають. Колись тут часто сидів мій батько. І, здається, нічого не змінилося — хіба що трішки стерся лак на дерев'яних стільницях.

Якщо Олівер мене побачить — а він побачить, — потрібно мати пояснення, чому я тут. Серед білого дня. Одна.

Всередині — шум, гамір, повна зала. Людей більше, ніж я очікувала. Навіть більше, ніж тієї ночі.

Я ковзнула поглядом по натовпу — й одразу впізнала Олівера. Світле волосся, підтягнута постать, упевнені рухи. Він сидів спиною до мене, але щось змусило його озирнутись.