Розділ 5

Дорога назад з відділку тягнулася вічністю. Сонце пекло просто в лобове, повітря гуділо від цикад, ніби хтось увімкнув білий шум і забув вимкнути.

Я не могла зібратись докупи. Сказала Коулу, що все доведу... але як? Я ж навіть ніколи нормально не могла дивитися детективні фільми: вони мене не захоплювали, здавались надуманими. А тепер... я в центрі сюжету, на який навіть дивитися не хотіла.

Я нічогісінько не знаю.

Але якщо це справді виявиться вбивця мого батька, я знайду його. Я доведу. Я виб'ю цю правду з каміння, якщо доведеться. Проте в голові зараз самий лише вітер — гуде, не дає думати, змітає спокій і здоровий глузд.

Я різко натиснула на газ. Машина загарчала, рвонула вперед, ігноруючи знаки й розмітку. Раптом — удар по гальмах! Скрегіт шин, майже занос — я ледь не влетіла у стовп. Сльози покотилися самі собою: пекучі, безсилі. Я притиснула лоб до керма, стискаючи його до болю в пальцях. Нехай пече, нехай крутиться голова — аби тільки замовкли думки.

Я чітко пам'ятаю той останній день. Ми з мамою на кухні. Пізній дзвінок напарника. Тато одягнувся, втомлений до краю, і поїхав. Він навіть ключі від дому залишив на полиці — думав, що скоро повернеться до вечері. Не повернувся. Ні через годину, ні через тиждень.

На тій же полиці тоді залишився і його блокнот. Чорний, потертий, списаний до полів. Його «друга рука». Він брав його всюди: на місця злочинів, у ванну, на нічні чергування. Мама тоді ще здивувалася, що він його забув. А я... я відчула тривогу, яка з того дня стала моєю тінню.

Але... той блокнот!

Я знову завела двигун. Руки тремтіли, але я тримала кермо мертвою хваткою. Мама не могла його викинути. Це не просто папір — це частина тата. Його думок, здогадок, його останнього слідства. Можливо, там було ім'я вбивці.

Я включила кондиціонер на максимум, видихнула, як перед стрибком у воду, і натисла на газ. Містечко розпливалось за вікнами — знайомі будинки, дорога, ліс, дитинство.

А перед очима — тільки пил, спогади й блокнот.

Уже вдома, я кинула сумку в кут, скинула через плече кофту і почала обшукувати кожен кут.

Спочатку вітальня — шафи, полички, ящики під диваном. Потім кухня — серванти, скриньки для чаю, навіть коробку з інструментами біля балкона. Далі ванна. Потім — спальня мами. Кожен сантиметр — як поле бою.

Але нічого.

Залишалось лише одне місце — горище. Чортове, задушливе, запилене горище. Ніколи не любила туди лізти. Але якщо мама справді хотіла щось сховати — то тільки там. Вона не викидала нічого. Навіть старий чайник, що протікав, залишився там "на всяк випадок".

Я відкинула люк, витягла драбину й піднялася. Удар пилу в обличчя був наче ляпас.

Між коробками з підписами: «Зошити Джейн», «Речі з лікарні», «Зимові ковдри» — я побачила велику пластикову скриню. Без напису. Просто стояла в кутку, злегка припорошена пилом і павутинням.

Відкрила — і всередині були татові речі. Сорочка, яку я пам'ятала ще зі школи. Стара запальничка. Навіть годинник, який він постійно носив. І між цим — блокнот. Темно-синій, у шкіряній палітурці, з потертостями по кутах. На першій сторінці нерівним почерком: «К. Дрейк. Особисті нотатки».

Мене пройняв дрож. Я тримала в руках ціле життя батька. Його розум. Його слідство.

У своїй кімнаті я вмостилась на ліжку, притиснула блокнот до грудей і тільки потім відкрила. Сторінки були списані дрібним, охайним почерком. Початок — службові нотатки. Дати. Свідчення. Імена. Але далі — усе більш хаотичне. Тато писав, коли його щось раптом осіняло, або коли відчував неспокій. Часто повторювались фрази: «Щось не так»,  «Усе пов'язано», «Потрібно перевірити ще раз»

Я гортала, поки не знайшла розділ, позначений маркером: «2009. Серія №1».

Жертва 1: Ітан Грейсон

— Вік: 24

— Місце: покинутий причал на східній стороні озера

— Обставини: тіло знайдено рано-вранці. Пальці правої руки акуратно відрізані. Жодних слідів боротьби. Очі відкриті. Обличчя спокійне.

— Деталі: на місці не знайдено крові — тіло перенесли. Одяг складено поряд.

Цитата в блокноті: «Ми бачимо.»

Жертва 2: Річард Блейк

— Вік: 31

— Місце: стара капличка в лісі.

— Обставини: тіло з вирізаним серцем. Жодних ознак боротьби. Очі закриті.

— На стіні, над тілом, крейдою написано:

«Очі, що бачать — більше не мовчать.»

— Деталі: тіло знайдено оголеним, але акуратно прикритим темним плащем. У роті — клаптик паперу з датою.

— Особливості: Річард, як і перша жертва, мав психіатричний діагноз. Обидва відвідували бар «Східна Затока».

Повтор: «Ми бачимо.»

Я перевела подих. Це... не просто співпадіння.

Батько щось зрозумів ще тоді. І не встиг закінчити. А якщо тепер — знову тіла, з такими ж підписами й ритуалами... Значить, він повернувся.

Можливо, це не новий псих. Можливо — той самий. І він тут, у Блеквуді.

Я не могла поїхати. Просто не могла.

Мене стискало від злості. Мене трусило. Я згадувала тата. Згадувала, як він посміхався, як готував сніданок у неділю, як казав:

— Усе має сенс. Потрібно тільки придивитись.

Я витягла телефон і набрала Лізу.

— Гей, привіт. Є одна справа...

— Ти що, вже в Нью-Йорку? — її голос був сонний і роздратований.

— Ні. Я... трохи затримаюсь. Можеш сказати в університеті, що я... не можу приїхати? Що захворіла. Що сімейні справи. Що завгодно.

— Ти серйозно? Джейн, це ж перші дні. Я не зможу все прикривати...

— Лізо, прошу. Це важливо. Дуже.

Пауза. Звук ковтання і довге зітхання.

— Добре. Один тиждень. Але ти мені винна.

— Я знаю, — прошепотіла я. — Дякую.

Я відклала телефон, сіла знову на ліжко й глянула на блокнот.

Я знайду його. За тебе, тату. І за всіх, хто так і не дочекався правди.

Я дістала ноутбук, поклала перед собою блокнот і ввімкнула місцевий канал на YouTube. Знайшла ту саму серію новин, яка встигла поставити весь Блеквуд на вуха.