Розділ 4

Завтра останній день у Блеквуді. Чи я щаслива? Так, безмежно.

Після новин про вбивство містечко немов зірвалося з орбіти. Люди, як сполохані птахи, тільки про це й теревенять. Я не можу ступити й кроку, щоб не почути: «Кажуть, тіло під мостом знайшли», або «Знову ці зірвиголови». Це втомлює. Одне вбивство — і стільки галасу. Хоча останні дні панувала тиша. Але...

Або це було затишшя перед бурею.

Ні, бляха. Це я просто собі накручую. Завтра ж останній день — в понеділок зранку я вже буду в дорозі до Нью-Йорка, а у вівторок — перша пара в університеті й усі ці студентські справи. Треба радіти, а не малювати в голові жахіття. З цією думкою я провалилася в глибокий сон.

Прокинулася пізно. Сонце вже добряче лізло в кімнату, і десь за вікном чути було воркування голубів. Повітря пахло пізнім літом, а тіло вперто не хотіло вставати. Але шлунок мав іншу думку.

Я потяглася, загорнувшись у ковдру, потім якось перевалилася через край ліжка і, буркочучи, попленталась на кухню. Чайник — увімкнула. Холодильник — порожній майже. Один йогурт, самотнє яйце й... усе.

З голови не виходили панкейки. Хотілося чогось домашнього, теплого, але в домі не було ні борошна, ні молока, ні сиропу.

— Серйозно? — зітхнула я. — І це мій останній день?

Розчарована, я вирішила хоча б винести сміття. Відчиняю двері — і завмираю.

На ґанку знову вона. Троянда. Така сама, як і минулого разу. І знову папірець.

Я повільно нахилилася, відчуваючи, як пакет зі сміттям тягне руку вниз. Розгорнула записку.

«Чому втікаєш? Злякалась? Забула минуле?»

Мене скував справжній, крижаний холод. Той, від якого хребет стає колом, а серце пропускає удари. Я різко озирнулася — вулиця безлюдна. Нікого. Залишки сну витекли з мене, як вода з розбитої чашки.

— Цього ще не вистачало, — прошепотіла я. — Може, якийсь місцевий псих?

Але це вже не скидалося на жарт. Я поклала троянду на стіл — вона здавалася живою, майже дихала. І, що найгірше, вона ніби належала мені.

Я не хотіла її брати. Але й залишити не змогла. Щось було в ній не так.

Поки я збиралася, знову бурчало в животі. Вирішила — їду в супермаркет. Взяти хоч щось — яйця, молоко, сік, щось перекусити в дорогу. Та й справді, може, варто поїхати раніше. Це місце стає лячним.

Парковка була майже порожня. Я поставила машину біля входу, взяла корзину й пішла всередину. Звичайна рутина. Спокій. Монотонність. Картопля. Помідори. Сир. Щось до кави.

Спокійно пішла до каси, одразу розплатилась і попрямувала до виходу, а там уже й до машини, але щойно я поставила пакети в багажник — глухий дзвін. Глухий удар. Земля — під ногами. Я сиділа на асфальті, а перед очима лише миготіли лінії. Моя машина сіпнулась ще раз.

Хтось в'їхав у неї. Задом.

— Господи! — вигукнула я, зриваючись на ноги.

До мого бампера притиснувся сріблястий «Ніссан». І з нього вийшла жінка — літня, з червоною помадою й голосом, що міг підірвати вікна.

— Це ти винна! — заявила вона. — Хто так паркується?

— Вибачте?! —я ледь не задихнулася від нахабства. — Це ви в'їхали в мене, у вас задні очі чи що?

Її погляд був такий, ніби я просто пил під ногами. Сміття. Вона зверхньо прикусила губу і сканувала мене очима.

— Я? — вона фиркнула. — Ти, мала, щось плутаєш.

І вона знову з огидою пройшлась по мені.

— Ой не смішіть мене! — я ляснула по капоту. — Подивіться, хто в кого в'їхав. У вас, до речі, фарба на багажнику— з моєї машини.

Жіночка хмикнула і уже була готова розвернутись, щоб піти до своєї машини і як нівчому просто сісти і поїхати.

— Ану, стійте! — я встигла схопити її за плече. — Йдемо до поліцейських! Тут недалеко. Розберемось.

Я потягнула її за собою просто до тих, кого помітила ще коли виходила з супермаркету — двох копів, які мирно жували свої пончики, стоячи біля службового авто. Здавалося, їм було байдуже до всього, що відбувається навколо.

— Гей! Ти здуріла?! — жіночка різко смикнулася, намагаючись вирватись, але я трималась щосили.

Так, їй, мабуть, було боляче — але, бляха, в мене тепер бампер не цілий!

Між нами знову почалася сварка. Люди почали зупинятись, спостерігати, один чоловік дістав телефон і почав знімати все на камеру. Ця жінка, схоже, була з категорії божевільних, що завжди праві, навіть коли винні по саме горло.

— Ти нахабна малолітка! — рявкнула вона і, перш ніж я встигла якось зреагувати, вліпила мені ляпаса.

Обличчя запекло. Така сила! Я аж на секунду втратила орієнтацію.

— Добрий день, — почувся рівний голос одного з поліцейських, який нарешті підійшов до нас і, не поспішаючи, відклав пончик на капот службової машини. — Що тут у нас?

Я розвернулась до нього, тримаючись за щоку.

— Вона врізалась! — ткнула я пальцем у свою машину, яка стояла всього в п'яти метрах від нас. — А тепер ще й мене звинувачує! — я глянула розлючено на цю божевільну, що стискала губи в тонку лінію і сильніше прижала свої безглузді окуляри до перенісся.

— Брехня! — зашипіла вона. — Це вона!

І, як вишенька на торті, — кинула в мене цукерку, яку миттєво витягнула з кишені своєї сумки. Я навіть не помітила, коли вона її дістала.

Поліцейський окинув нас поглядом, і, здається, навіть він був трохи приголомшений цим театром абсурду. Але, попри все, досить спокійно і ввічливо запропонував нам сісти в машину.

Жіночка, звісно, продовжувала огризатись, викрикувала щось на кшталт: «Це несправедливо!», але врешті-решт нас обох посадили в поліцейську машину і повезли у відділок для пояснень.

Я сиділа спокійно, заповнюючи всі папери, а ця жіночка все ніяк не могла вгамуватись.

— Гнида мала, — з огидою прошипіла вона, зиркнувши на мене. Але я навіть не повела бровою — просто повернулась до бланків і далі продовжила писати. — Я нічого не зробила! — крикнула вона й розлючено підвелась, голосно стукнувши каблуком по плитці. — Я відмовляюсь заповнювати ці папери! — і вона зірвала з рук офіцера бланки, роздерла і жбурнула на підлогу.