Розділ 3

— Сідай, але не здумай блювати, — кидаю я, коли він відчиняє дверцята й важко сідає на крісло. — Шкіра тут оригінальна, між іншим.

— Обіцяю... нічого не зіпсую... — бурмоче він, відкидаючись на спинку й прикриваючи очі.

Я заводжу двигун. У салоні стає тихо; навіть радіо тепер мовчить, ніби не хоче порушувати цю дивну атмосферу.

— Адресу назвеш? — питаю, рушаючи з місця.

— Ага... щось там... Глендейл... чи хтось... — його слова зливаються в нерозбірливий шум.

— Чудово, — зітхаю. — Їдемо в нікуди.

Я натискаю на кнопку — і салон наповнює низький бас The Neighbourhood — "Softcore". Світ за вікном змінюється. Дорога вогкими відблисками тягнеться вперед, мов нескінченна стрічка. Вікна авто запітніли зсередини, і це додає ілюзорного затишку. На мить усе здається майже нормальним.

— Хороший вибір... — шепоче він.

— Знаєш цю пісню?

— Моя улюблена, — хрипко відповідає Олівер.

Наступні кілька хвилин він тихо підспівує. Його голос звучить не ідеально, але щиро. І я... я теж підхоплюю. Несміливо. Тихо. Ми сидимо в цьому замкненому просторі — між ніччю, містом і болем, якого не видно. Наче старі друзі, хоча насправді ми одне одному — ніхто.

Я знову кидаю на нього погляд.

— Ей, ти ще з нами?

— Ммм... — його голова хилиться набік.

— О ні.

Світлофор. Червоне. Я нахиляюсь ближче.

— Олівер? — смикаю за плече.

— М-мм... — він майже не реагує. Очі закриті. Виглядає як дитина, яка заснула в машині дорогою додому.

— Чорт, — бурчу. — Чуваче, ти таки вирубився.

Позаду вже сигналять. Я махаю рукою й натискаю на газ. Тихо лаюсь, мотаю головою.

— Надіюсь, ти хропіти не будеш. І не помреш у мене в салоні. Бо я не той герой, що буде тебе реанімувати рот в рот.

Я проїжджаю ще один поворот, потім другий. Відчуваю: щось не так. В голові виникає думка: а може... не везти його додому? Він ж навіть адресу не сказав.

Я зупиняюсь на узбіччі. Тиша. Він спить. Глибоко. Спокійно.

— Твою ж... — бурмочу, дивлячись у дзеркало. — Окей.

Я повертаю кермо. Їду... додому. Точніше — в батьківський будинок. Мені це не подобається. Але залишити його тут, в машині... я не така.

Натиснувши дужче на газ, через декілька важких хвилин я опинилась біля будинку.

Ключі ледь не випадають із рук, поки я відкриваю двері. За плечима — Олівер. Йде похитуючись, як корабель у шторм.

— Ліворуч... там диван, — кажу, киваючи в темну вітальню.

Він киває. Без питань. Просто падає на диван обличчям вниз.

— Дякую... Джейн, — каже вже майже крізь сон.

Я закочую очі, роззуваюся й кладу ключі на поличку. Він спить так мирно, ніби в його крові немає смертельної дози алкоголю. Так, ніби він — частина цього дому. Але він чужинець. Ми обидва — випадковість у нічному Блеквуді.

Я гашу світло й іду нагору з однією думкою: «Хай це буде найгірше, що сталося за цей тиждень».

***

Ранкове світло ріже очі. Здається, я й не спала, а просто провалилася в темряву, з якої не хотілося повертатись. Я підводжуся й босоніж спускаюся вниз. Підлога обпікає прохолодою.

— Олівер? — тихо кличу, але в будинку мертво. Тиша така, що навіть серце бʼється надто голосно.

Він пішов. Напевне, ще вночі. І залишив по собі лише слабкий запах чоловічих парфумів і зімʼяту подушку на дивані. Добре. Інакше було б ще дивніше.

Я завмираю перед дзеркалом. Очі набряклі, волосся розпатлане. Я виглядаю так, ніби всередині мене щось остаточно зламалося. Може, це дім. А може, сам Блеквуд. На кухні порожньо — ні запаху кави, ні ознак життя. Лише порожнеча, що виповзла з кутів і всілася на кожному стільці.

Мені потрібно вдихнути повітря. Я підходжу до вхідних дверей, відчиняю їх і... застигаю.

На старому дерев'яному порозі лежить вона. Троянда.

Криваво-червона. Свіжа. Її пелюстки ледь тремтять від ранкового вітру. Поруч — аркуш білого паперу, складений навпіл. Я стою кілька секунд, не наважуючись торкнутися, але цікавість сильніша за страх. Розгортаю.

Рівні, витримані рядки чорнила:

"Радий знову бачити маленьку та сміливу Джейн."

Нічого більше. Жодного підпису. Жодного смайлика, серця, натяку на жарт.

Мене охоплює крижана хвиля холоду. Це не подарунок. Це послання. Я озираюся навколо: порожнє шосе, мовчазні сусідські вікна. Нікого.

Я дивлюсь на троянду. Її колір нагадує мені...

Той день. Кров на батьковій сорочці. Скляний погляд матері. Я, десятирічна, за дверима, що боїться зробити вдих. Хтось вирішив познущатися з мене, надіславши привіт із могили.

Але тепер я не та маленька Джейн, про яку написано в тому дурнуватому ранковому «привітанні», мені більше не десять, щоб я сиділа і верещала в куточку.

І глянувши прямо, помічаю старий сміттєвий бак, крокую з повною сміливістю туди і викидаю квітку з запискою.

***

Вечір застав мене на дивані. Весь день я почувалася «гнилим овочем» — апатія розлилася по тілу, не даючи зробити нічого корисного. Із чипсами та соком я ввімкнула телевізор, сподіваючись на якийсь пустий серіал, але натрапила на місцеві новини.

— ...поки особу жертви не встановлено, — говорила ведуча, її голос був спокійним, як завжди, але в ньому щось тримтіло. — Поліція наразі не коментує версії, але тіло хлопця віком близько двадцяти років було знайдено в районі покинутого причалу на східній стороні озера. На місці події працює слідчо-оперативна група.

Мене наче струснуло. Я поставила стакан на стіл і повільно наблизилася до телевізора, ніби могла краще розчути слова чи побачити щось, чого ще не встигла.

Камера тримала план на миготливих поліцейських вогнях. Там було людно. Жовта стрічка — «не перетинати» — ледь колихалась на вітрі. І я помітила одного з них — детектива. Того самого, що був другом Коула. Або, почекай. Це був... Коул?