Розділ 2

Я повільно зайшла в бар. Густе, тепле повітря миттєво обдало обличчя шлейфом алкоголю, смаженої їжі та змішаних парфумів. Це був запах людей, які вже кілька годин поспіль шукали в келихах свій спокій.

Над головами танцювали тіні, бар манив м'яким світлом ламп, за якими було важко розгледіти стелю. А на фоні — знайомий акорд. Arctic Monkeys. Я на мить завмерла. Дежавю. Якесь колюче й недоречне. Здається, я справді повернулася в Блеквуд.

Стільці були зайняті. Всі. Чорт забирай. Я встигла подумати, що, мабуть, сьогодні якесь свято чи акція. Неймовірно тісно навколо.

Я склала руки, повільно вдихнула і поглядом просканувала зал. Мені потрібен був всього один вільний стілець. Один ковток міцного. Одна хвилина, щоб видихнути день. І тут, біля самої стійки, я помітила дівчину. Вона сиділа на самоті, а під її очима тяглися темні смужки розмазаної туші — як сліди вій після дощу.

Вона стискала склянку так, ніби в ній було щось значно важливіше за напій.

Я підійшла й обережно сіла поруч. Бармен кивнув, мовляв, «слухаю». Я коротко махнула рукою:

— Щось міцне. Щось, що п'ють у паршиві дні.

Моя сусідка мовчала, але щойно бармен поставив переді мною склянку, її голос прорізав шум, як гостре лезо:

— Він справжній покидьок.

Вона не дивилася на мене — її погляд був спрямований кудись крізь келих. В очах — застиглий біль, у голосі — неприхована лють.

— Кінчений, — додала вона крізь зуби й різко вдарила пальцями об дерев'яний край бару. — Ненавиджу.

Я повернулася до неї, не промовляючи ні слова. В такі хвилини краще ні про що не питати. Просто бути свідком.

— Я була з ним два роки, — заговорила вона знову, ніби в трансі. — Думала: ось воно — справжнє життя, майбутнє, любов. А потім — бац! — з'ясовується, що в нього є інша. Давно. А я? Я, бляха, виявилася просто «зручною зупинкою».

Її голос тремтів, сміх віддавав нервовим зривом, а в руках відчувалася напруга, що загрожувала розтрощити скло.

— Ми навіть весілля планували, уявляєш? Я вже вибрала сукню. А він... він просто сміявся. З нею. З мене.

Я коротко кивнула, відчуваючи, як її слова відгукуються десь усередині.

— Класика, — видихнула я з кривою усмішкою. — Болісна класика. У моєму житті теж був один такий. Я вважала його особливим. Небайдужим. Але це була помилка. Гірка й довга.

Я всміхнулася куточком губ, ледь не хмикнувши, і провела рукою по волоссю. Заплутала пальці в пасмах, ніби намагаючись витягти з голови все те, що досі там ятрило.

Насправді все було не так драматично. У нас навіть нічого не було — ми не зустрічалися. Просто друг, просто довгі нічні розмови, підтримка, спільний сміх. Просто... кохання. Тільки з мого боку. І от коли я нарешті зібрала всю гордість у кулак і наважилася сказати, що хочу більшого, він розсміявся.

«У мене давно є дівчина, — сказав він тоді. — А ти... ти мій друг. Найкращий. Ти ж знала».

Ні. Не знала.

— Потім увесь коледж сміявся, — сказала я вже вголос, дивлячись у порожнечу перед собою. — Хтось підслухав розмову. Хтось розніс далі. Люди тикали пальцями. Було важко, але я витримала.

— От чорт, — дівчина потерла очі рукавом. — Знаєш, подруго, нам із тобою ще пощастило.

— Це як? — я здивовано зиркнула на неї.

— Наші козли тепер не з нами. І це — перемога.

Вона всміхнулася крізь сльози й, допивши залишки напою, мовчки встала. Вона йшла так, ніби її тіло щойно капітулювало перед утомою. Ледь не перечепилася об власні ноги, і я вже хотіла встати, щоб допомогти, але вона швидко розчинилася в натовпі біля дверей.

Я лишилась наодинці з пульсуючим баром, що жеврів звуками, запахами і ламповим світлом. Мелодія змінилася, але мені здавалося, що вона грає все те саме — одне й те саме. Я постукувала пальцями по дерев'яній стійці, намагаючись приглушити важкі думки, і раптом відчула, що хтось дивиться. Пильно. Не як випадковий погляд — як навмисний.

Я повільно озирнулася.

У кутку, за дальнім столом, сидів хлопець. Серйозне обличчя, напівпорожня склянка в руці. Очі — темні, погляд — прямий і невідступний. Він вивчав мене з холодним інтересом, але без ворожості. Цей погляд трохи лякав, але водночас дивно притягував.

— Може, маніяк, — пробурмотіла я собі під ніс, роблячи ковток.

А потім він усміхнувся. Ледь-ледь. І легенько махнув рукою — ненавʼязливо, без нахабства. Я подивилася на свою порожню склянку, потім на вихід, а тоді знову на нього.

Чорт із ним. Гірше вже не буде.

Я встала. Ноги були трохи ватяні, але не від алкоголю — від думок. Вони важили більше, ніж тіло. Я підійшла.

— Місце вільне? — запитала просто, не сідаючи.

— Було для тебе, — відповів він з тією ж легкістю, що й жестом раніше. — Олівер.

Він подав руку. Я подивилася на неї кілька секунд. Подумала, що можу просто розвернутися. Але чорт, я вже тут.

— Джейн, — відповіла, і наші пальці стиснулися. Його долоня була теплою й сухою.

Я замовила ще коктейль, він — віскі з льодом. Олівер дивився мені в очі — уважно, майже скануючи.

— Ти не місцева, правда? — спитав він, нахилившись ближче через гамір.

— Так легко зрозуміти?

— Я б тебе запам'ятав. Тут усі — як старі знайомі плями. А ти — ковток свіжого повітря.

Я ледь усміхнулась, ковтаючи ковток коктейлю.

— Приїхала навідати... — я на мить завмерла, — рідню.

Він кивнув, ніби зрозумів значно більше, ніж я дозволила собі сказати.

— А ти?

— Я? Та я звідси. Все життя тут. І все ж, відчуваю себе як гість, — він сміється. — Місто має памʼять. І не завжди приємну.

Я знову ковтаю. В його словах щось застрягло. Але він говорить просто. Голос трохи хриплий, глибокий. Не той, що пробирає до кісток — той, що залишається десь під ребрами.

Я не знаю, скільки ми проговорили — двадцять хвилин, годину, більше? Час почав розчинятись у розмові. Було багато всього: жарти, історії з дитинства, якісь дурниці. Я навіть засміялась — щиро, вперше за довгий час. Але раптом я помітила, як він почав хилитися вперед. Очі затуманювалися, а мова сповільнювалася.