Розділ 1

Машина повільно зупиняється біля будинку. Моя рука тягнеться до дверцят, але я завмираю, не наважуючись їх відчинити.

Дідько. Я не можу. Просто не можу!

Серце починає шалено гупати в самому горлі, варто мені лише поглянути на знайомий фасад. Це мій батьківський дім. Тут я провела більшу частину життя, поки не втекла до коледжу, намагаючись залишити все позаду. І ось тепер, коли на очах закипають перші сльози, я тягнуся до бардачка й намацую ключі.

Мамо.

Тату.

Привіт, я приїхала.

Але щойно я виходжу з машини, груди стискає знайома порожнеча. Мами не стало через хворобу рівно рік тому, і саме ця сумна річниця змусила мене приїхати. Я взяла тиждень перерви в університеті, щоб навідатися в Блеквуд — місто, де моя нога не ступала з того самого дня, як серце мами зробило останній удар.

А тато... Його обличчя поступово стирається з моєї пам'яті. Риси розмиваються, а голос я забула вже давно. Мені було всього десять, коли його вбив серійний убивця. Ту справу закрили, так і не знайшовши винного. Мій батько став четвертою жертвою з восьми. Злочинця не впіймали, і я часто думаю, що хтось просто приховав правду. Минули роки, та здається, ця загадка так і залишиться нерозгаданою.

Я обережно вставляю ключ у шпарину. Знайомий звук — клямка клацає, запрошуючи увійти. Пхаю двері. Скрип. І запах... Запах дому, змішаний із густим пилом. Він тут усюди, у кожному куточку. У горлі починає дряпати, і я роздратовано махаю рукою перед обличчям, ніби намагаюся відігнати саме минуле.

— Джейн? — чую за спиною голос старенької сусідки. — А я думаю, хто це. Чия це машина, а це ти приїхала! — радо загула старенька.

Я розвернулась до неї, даруючи теплу та ввічливу усмішку.

— Доброго дня, місіс Картер.

— Ой, день добрий, дитинко. Та як ти? — вона підходить ближче, її сухі пальці стискають мою руку, ніби бояться, що я розчинюся в повітрі.  — Ти так виросла... Господи, як давно тебе не було видно. Я все питала, все гадала: коли ж Джейн навідається?

Я опускаю погляд, відчуваючи знайому хвилю провини, що осідає десь у грудях.

— Я... довго не могла наважитись.

— Та розумію, мила. Після такого... — її голос стихає, і ми обидві мовчимо кілька секунд. — Мені дуже шкода твою маму. Вона була прекрасною жінкою. Завжди усміхнена, завжди ввічлива. А твій тато... — замовкає ніяк не наважившись договорити.

— Знаю, — відповідаю я ледь чутно.

Місіс Картер дивиться на мене з тією ж сумішшю жалю та безпорадності, яку я бачила в її очах на похороні. Вона завжди була поруч, коли я була маленька. Принесе пиріг, покличе на різдвяні фільми, дасть цукерку, коли мама не бачить.

— Якщо щось потрібно, ти заходь, — каже вона, — я ще в силі спекти щось смачненьке.

— Дякую, — шепочу.

Вона ще мить вдивляється в мене, потім киває і повільно шкандибає до свого будинку.

Я затискаю ключ у долоні й нарешті збираю всі думки.

Тиша зустрічає мене першою. Потім — речі. Усе залишилось на своїх місцях. Килим, по якому ми з мамою бігали босоніж. Картина на стіні, яку я ніколи не любила — дівчинка з величезними очима. Горнятко з тріщиною на кухонному столі. І... його крісло. До нього я не підходжу.

У будинку стає душно. Я відчиняю вікна, впускаючи вечірнє повітря.

Я кладу ключі на полицю і сідаю на старий диван. Він рипить, як завжди. Мої руки лягають на коліна, пальці сіпаються. Порожнеча повільно починає мене наповнювати.

Чому я приїхала?

Що я тут шукаю?

Прощення? Спокій?

Чи правду?

Я не знаю, що цього разу Блеквуд готує для мене. І, чесно кажучи, знати не хочу. Просто перечекаю тут тиждень і повернуся до Нью-Йорка. Університет не чекатиме, а викладачі — тим паче.

Дивлюся у вікно на будинок місіс Картер. Геть забула запитати про її онука. Колись Коул був справжньою катастрофою, а тепер — серйозний детектив у місцевому відділку. Ми ніколи не товаришували через різницю у віці, та й бачила я його цілу вічність тому. Він або весь час вчився, або набирався досвіду в інших містах. Типовий Коул: від головного розбишаки до того, хто рятує місто. Втім, мені до цього байдуже.

Я окинула все напруженим поглядом. Цьому дому потрібне прибирання. Щоб не потонути в думках, я забираю речі з багажника, закочую рукави й беруся до справи.

Тиша в кімнатах здається майже фізичною — вона осіла в шпаринках разом із пилом і відлунням голосів, що давно замовкли. Я витираю полиці, перестилаю ліжко у своїй старій кімнаті, ледь не задихаючись від стійкого запаху нафталіну. Перебираю старі дрібнички з удаваною байдужістю, хоча брелок від татових ключів або мамині сережки, які вона ніколи не носила, але зберігала на «особливий випадок», боляче штрикають у саме серце.

Коли дісталась кухні, натрапила на стару банку з медом. Засох. Як і все тут.

Мене охопило відчуття, що я намагаюсь вдихнути життя туди, де вже нічого не лишилось.

На кухні знаходжу банку з медом. Зацукрувався. Такий само неживий, як і все тут. Я витираю чоло рукавом — уже за сьому вечора. Тіло гуде від утоми, а мозок просто хоче тиші.

Я вмикаю воду. Крижана — бойлер, звісно, не працює. Хлюпаю нею в обличчя і завмираю перед дзеркалом. На мене дивиться втомлена жінка, більше схожа на виснажену домогосподарку, ніж на студентку з мегаполіса

— Прекрасно, — бурмочу під ніс. — День перший: наковталася пилу, розібрала мотлох, зламала швабру. Треба було брати вино, а не каву.

Я вдивляюсь у себе в дзеркалі ще кілька секунд. Бажання втекти з цих стін стає нестерпним. Мені потрібно вийти. Побути серед людей, де спогади не так сильно тиснуть на плечі. Я перевдягаюся в просту темну сукню, збираю волосся в недбалий пучок і виходжу до машини.

Блеквуд вночі виглядав майже затишним. Ніби зняв маску і дозволив собі бути просто — собою. Без тиску, без ролей, без обов'язків.

Ліхтарі кидали м'яке світло на вузькі вулички, знайомі ще з дитинства. Тут я ганяла з велосипедом, тут уперше впала з самоката, тут мама шукала мене, коли я ховалась із книжкою біля озера. А тепер усе це мовчало. Спостерігало.