31. Літературний квест

Раптом на телефоні Світлани загорілося повідомлення від доктора Казимира Рибка. Він прислав уривок із роману Ґабріеля Ґарсія Маркеса, яким зазвичай не ділився ні з ким, крім найбільш довірених слухачів його «магічного реалізму»:

“У тіні криги заховані слова, але лише той, хто знає мову тиші, прочитає їхні шепоти.”

Світлана, що саме лагодила в записнику перелік «мертвих вод» і «іржавих слідів», підняла голову і вдивилася в екран: тонкий натяк візерунком заплівся у її думках.

— Значить, — мовила вона вголос, наче диктаторка мовної програми, — кожна літературна ремінісценція — це не просто красива цитата, а кодове послання, заховане в сюжеті. Ми вже бачили «мертву воду», «сталеву іржу», тепер — «тінь криги».

Анна, схиливши над смартфоном, задумливо шепотіла:

— Потрібно шукати місце, де крига зустрічається з темрявою. Може, це підземний перехід або вузька вуличка з ліхтарями, які малюють тіні на бруківці…

— Саме так, — у голосі Світлани заблищала іскра, властива тим, хто розгадує ребуси швидше за поліцію. — Є така затиснута між новою книгарнею й закритою кав’ярнею вуличка. Вона завжди в тіні, і вночі там ще холодніше через відчинені вікна льодовні.

Вона розгорнула в записнику карту міста, провела пальцем крізь центральні площі — і зупинилася на вузькій сімейній провулковій “Тишині”.

— Ось наш квест: «Тиша і холод» з цитати Маркеса — це не просто поетичний образ, це адреса. Я хочу вийти туди найближчим вечором.

Марина, яка записувала кожне слово на камеру, підсумувала:

— Ідеальний сюжет для нового випуску: «Літературний квест із репетиторкою-детективом». Глядачі будуть в захваті!

Світлана посміхнулася. Вона вже уявляла, як під ліхтарями на вузькій вуличці «Тиша» зачитується кожне слово крижинної підказки, а слідство переходить у нову фазу пошуку істини, захованої там, де маркезіанський реалізм перетинається з крижаною реальністю.