Наступного ранку, увійшовши до класу, Світлана майже збилася з ніг: на столі замість потужного аркуша з «cola →» лежала проста порожня коробка з-під льоду. Ледве не здригаючись, вона раптом побачила, що сліди багряного кристалу на підлозі потрощені, а коробка порожня.
— Хтось вкрав нашу підказку! — вигукнула вона, сповнена іронічного здивування.
Марина миттєво вийняла камеру:
— Ми знову в режимі переслідування, дорогі глядачі! Хто ж сміє викрасти важливі докази?
Дівчата вибігли через задній двір. За ними на мить промайнув силует у довгому пальті та капелюсі, який стелився темрявою:
— Стоп! — крикнула Марина, — хто ви?
Силует прискорив крок, і ось — він зник серед гаражів. Репетиторка й репортерка погналися слідом, долаючи калюжі й захоплюючись, як змахом пера можна змінити хід справи.
— Цього разу — жодних паельй! — сміючись звернулася до Світлани Марина. — Хтось навмисно попсував нам доказ!
— Саме так, — погодилася репетиторка, збираючи обірвані крижинки з коробки. — А хто не цінує докази — той боїться правди.
— Тоді — вперед, — промовила Анна, зловивши силует на телефоні, — бо наш переслідувач має що втрачати.
Тож розслідування перетворилося на новий раунд динамічного полювання. Іронія долі в тому, що правду доводиться рятувати не лише від злочинців, а від тих, хто її викрадає перш ніж покажуть суспільству.