23. Втеча підозрюваного

Щойно об 11-ій ранку закінчився допит у відділку, де Максим Коваленко під пильним оком Світлани розповідав, що нічого не пам’ятає про пляшечку з відсутньою етикеткою, як біля виходу вишикувалася юрба очікувачів. Донька Литвиненка з величезним букетом лілій, Моніторингова комісія та, звичайно ж, Марина з камерою.

— Давайте знімати так, щоб було видно — не втечу, а втечу правди! — крикнула репортерка, коли кулінар, мов кішка, раптово вислизнув із дверей.

Вона натиснула червону кнопку рекордера, але Максим уже мчав коридором готелю, де розташувався відділок. Його фігуру огорнула спекотна портретна тінь, і в руках він стискав паперовий пакунок із документами від постачальників.

— ¡Alto! — закричали за ним кілька поліцейських, але кулінар сховався за рогом.

Марина без зволікань кинулася навздогін із камерою, в той час як Світлана підхопила блокнот, у якому вже красувалися записи: «втеча — реакція винуватця».

— Це неймовірно, — промовила репетиторка, — підозрюваний щойно зізнався, що «нічого не знав», а тепер іде виправляти цей недолік у свободу.

Вони вибігли на вулицю, де таксі із жовтими номерами вже ревло в тунелі, ніби дракон, що несподівано схопив свою здобич.

— Я поїду за ним! — заклекотіла Марина.

— Забудьте, — застигла Світлана, — ми спочатку повинні з’ясувати: куди він дів документи й чому забрав їх із відділку?

У цю мить в тунелі мигнув проїжджаючий жовтий Ford, а по асфальту розтягнулась чорна смуга азарту слідування. Репортаж отримав несподіваний сюжетний твіст: підозрюваний утік, а правда залишила свій слід у пакеті з паперами.