Одразу після ефіру Валентина Петрівна, домробітниця родини, з’явилася в кабінеті Світлани з таким виразом обличчя, наче щойно втекла з декорацій народного театру. У руці вона притримувала грубі робочі рукавички, а в голосі відчувався легкий тремор.
— Я… я почула щось дивне, — почала вона, — коли готувала вранці підлогу біля морозилки. Ніби риба… плакала.
Світлана м’яко кивнула:
— Продовжуйте, будь ласка.
— Потім я побачила руку — саме ту, що ховала ключ від сейфу в глибині камер. Вона була в рукавичці, — домробітниця показала на згин ліктя, — і я подумала, що то привид якогось покійника…
Анна заціпеніла: ця деталь збігалася з кодовими словами «cola» й «silencio» — адже ключ міг бути захований серед контейнерів, які ніхто не перевіряв.
— Дякую, пані Валентино, — сказала Світлана. — Ви чітко описали, де і коли бачили цю руку. Тепер нам потрібно перевірити камери саме в той час, щоб з’ясувати, чи це рука кухаря чи чийсь фальшивий привід.
Домробітниця зітхнула з полегшенням:
— Я рада, що змогла трохи допомогти. Але боюсь, що правда… дуже холодна.
Світлана усміхнулася:
— Саме там, серед льоду, часто криється справжній спогад. І ми його обов’язково знайдемо.