9. Анна в сльозах

Анна Рибченко сиділа на дивані в світлій вітальні, стискаючи в руках рушник, як талмуд, що зберігає всі відповіді. Її великі очі, вологі й налякані, відтіняли темні кола — неодмінний атрибут тих, хто раптом виявився втягнутим у сюжет значно складніший за шкільну вправу. На столі лежав її підручник із виправленими помилками, але тепер він здавався порожнім — адже слова втратили сенс, коли поміж рядків раптово заблищала смерть та зрада.

Світлана, бачачи, як дівчина тремтить, мов віник, знову й знову перечитуючи фразу «El pez está encantado» у своєму нотатнику, присіла поруч і тихо запитала:
— Анно, що відбувається у твоїй голові, коли ти чуєш ці слова?
Дівчина стукнула кулачком по підлозі, спричинивши ледь чутний дзвін кришталевих келихів.
— Я не знаю, — прошепотіла вона, не зводячи очей із розмитої плями на підлозі. — Мені здається, що всі ці фрази, всі ці підказки опинилися в моїх руках не випадково. Хтось хотів, щоб я говорила їх саме тоді, коли буде потрібна аудиторія.

Репетиторка обережно взяла Анну за плечі, немов би підбираючи належну інтонацію для нової ідіоми.
— Ти була лише учасницею уроку, — промовила Світлана спокійно, — але ці «уроки» виявилися підлаштованими під тебе. Хтось грався із твоєю дитячою невинністю, залишаючи в тобі слід із слів.

Анна нестримно заплакала. Ті сльози були довгі й майже прозорі, як краплі “мертвої води” з легенди, про яку Світлана недавно говорила. Сльоза за слізою падала на підлогу, і кожна з них ставала маленькою крижиною, що відлунювала дзвоном про несправедливість.

— Я боялася, — голос дівчини ламався, — що мої слова можуть стати гіршою пасткою, ніж будь-який доказ. Мені здавалося, ніби я самостійно пишу сценарій до чужого вбивства.

Світлана обережно провела рукою по куртці, залишивши на ній вологий слід, і тихо шепнула:
— Анно, запам’ятай: слово несе силу лише тоді, коли знаєш, як ним скористатися. Ми повернемо цю силу собі. Дозволь мені провести тебе через наступну вправу — аналіз емоцій.

У цей момент до кімнати зайшов інспектор Литвиненко з жестом, що був водночас формальним і стримано-теплим: він передав Анні склянку води з легким присмаком лимону. Дівчина ковтнула, глибоко вдихнула й витерла сльози краю рукава.

Доктор Рибко заглянув через плече, задумливо піднявши брову:
— Емоції дійсно можуть розповісти більше за будь-які докази, — пробурчав він, цитуючи Маркеса, — проте треба вміти їх правильно інтерпретувати.

Анна кивнула, немов би вдячна за цей науковий підхід, а Світлана швидко занотовувала у свій блокнот нову вправу: «аналіз жестів та інтонацій». Адже найближча підказка ховалася не серед слів, а саме серед почуттів — тих, які проростають у тиші між ними.

Наприкінці уроку, обережно закривши підручник і пригорнувши Анну, Світлана звернулася до інспектора:
— Знаєте, Сергію, часом найдорожчий доказ — це сльози, що видають правду. Я готова аналізувати кожну емоцію, аби зібрати справжній портрет вбивці.

В кімнаті настало мовчання, яке говорило більше за будь-які дзвінки або крижані фрази. Лише тихий писк диктофона нагадував, що ще не всі уроки прочитані до кінця.