8. Огляд місця

Коли Світлана Бурякова переступила поріг холодної кухні родини Рибченків востаннє, вона відчула, що ця кімната ніби застигла в присмерку — як сторінка кримінального роману перед кульмінацією. Листя квітів у вазі на підвіконні ніби завмерло, а на підлозі блищав крижаний слід, що вів до безтурботно розкиданих пластикових пакетів. Анна, яка раніше ховатиметься за підручником, тепер стояла поруч, затаївши дихання, і дивилася на сторінки свого нотатника, немов би в очікуванні нової граматичної загадки.

Доктор Казимир Рибко, витягши ліхтар у рукавичці, уважно ковзнув променем по підлозі. Його голос, наповнений цитатами з Ґабріеля Ґарсія Маркеса, лунав ледь чутно:

«Смерть не зупиняє час, вона лише робить його гострішим».

Світлана знала, що цей афористичний фон жодним чином не применшує жорстокості ситуації, але допомагав їй зосередитися на деталях. Доктор нахилився над крижаним краєм плити, де красувалися три чіткі краплі крові, і повільно провів пальцем у рукавичці:

— Дивіться, пані Бурякова, — прошепотів він, — кров застигла ледь вологим блиском. Тут, очевидно, рух було перервано раптово.

Світлана обмірковувала кожен свій крок, неначе вивчаючи нову лексику. Вона нахилилася і сфокусувалася на краю відблиску:

— Краплі розташовані по прямій, — зазначила вона, — наче відбитки слідів, що ведуть до дверей. Але ці двері відкриваються назовні, а слід… йде всередину.

Анна, озброєна телефоном, зробила кілька фото. Світлана підійшла до холодильника, де раніше лежав той злощасний аркуш із «Busca la clave…». Тепер його замінила нова підказка: на крижинці мерехтіло щось дрібне, але вона не могла одразу розібрати, що саме.

— Дозвольте, — попросила вона доктора Рибка, — чи можна трохи зігріти краплину? Щоб підсвітити її структуру. Інакше ми не відрізнимо, чи вона саме з цього тіла, чи хтось так вправно підмішав чужу кров.

Доктор покрутив головою, але врешті доторкнувся до мікроскопічного підігрівача — і крапля ледь на мить замерехтіла більше червоно-рубіновим світлом.

— Так, — кивнув він, — це кров не старіша за дві години.

Інспектор Литвиненко, стоячи в кутку, відвів погляд і затиснув у руках блокнот:

— Я хотів би додати: у стіні є невеликий отвір, — сказав він, показуючи на отвір під плінтусом. — Можливо, це вентиляція, але через неї можна легко викидати дрібні предмети.

Світлана переглянула анфас пластикового ящика, витягнула лінійку з портфеля й обрахувала: отвір майже точно співпадає з шириною карток, які надсилає «Сом».

— Значить, — промовила вона, — десь тут пролягав шлях не тільки крові, а й тих самих листівок. Після цього треба перевірити сміттєпровід і вентиляційні шахти.

Усі троє на мить замовкли, вдивляючись у відблиск променя ліхтарика, що блукав по заледенілому підлозі. А потім доктор Рибко, зібравши кристали льоду в контейнер, урочисто додав:

— Пам’ятайте, пані Бурякова: інколи слід шукати не там, де крига тане, а де розпочинається перше крихке лезо.

Світлана відповіла лише легким кивком — адже справжні уроки починаються тоді, коли мовчання стає гучнішим за слова.