Розділ 2. Розмови навіки вічні

Їхні зустрічі стали регулярними. Іноді вони прогулювалися біля озера. Іноді сиділи в маленькій кав’ярні неподалік заповідника. Бували вечори, коли вони просто мовчали, і це мовчання не здавалося незручним.

Одного вечора вони сиділи біля невеликого вогнища. Небо було чистим, а над деревами світилися зорі. Аарон довго мовчав, а потім запитав:

— Кейт, ти віриш у долю?

— Не знаю, — відповіла дівчина.

— Це не дуже впевнена відповідь.

— Бо я не впевнена, що доля все вирішує за нас.

— Тоді у що ти віриш?

Кейт трохи подумала.

— Я вірю у вибір. У те, що люди випадково зустрічаються, але залишитися одне в житті одного — це вже рішення.

Аарон подивився на вогонь.

— Тобто наша зустріч була випадковістю?

— Можливо.

— А те, що ми продовжили зустрічатися?

— Це вже наш вибір.

Аарон усміхнувся.

— Мені подобається твоя відповідь.

— А мені подобається, що ти постійно ставиш складні запитання.

— Я можу поставити ще складніше.

— Спробуй.

— Чого ти найбільше хочеш від життя?

Кейт на деякий час замовкла.

— Не втратити себе.

— І все?

— Ні. Ще хочу створити щось, що залишиться після мене. Не обов’язково щось велике. Можливо, виставу, картину, історію. Щось, що змусить іншу людину відчути.

Аарон задумався.

— Я теж хочу щось залишити після себе.

— Тоді починай.

— З чого?

Кейт подивилася на нього.

— З того, що вже маєш.

Ця розмова стала для Аарона важливою. Він почав працювати над картинами серйозніше. Кейт допомагала йому знаходити виставки, читати про художників і не боятися показувати свої роботи іншим. Їхні почуття поступово ставали сильнішими.

Одного разу Аарон сказав:

— Знаєш, раніше я думав, що людина повинна спочатку знайти себе, а вже потім зустріти когось.

— А тепер?

— Тепер я думаю, що іноді інша людина допомагає тобі зрозуміти, ким ти є.

Кейт тихо відповіла:

— Головне — не загубити себе в іншій людині.

Аарон кивнув.

— Це важливо.

Їм здавалося, що попереду багато часу. Але життя вже готувало для них зміни.