Розділ 1. Як Аарон познайомився з Кейт

Аарон любив дороги. Не ті, що неодмінно приводять до великих міст, відомих пам’яток чи туристичних місць. Йому подобалися дороги, які губилися серед лісів, пагорбів і невеликих англійських поселень. Там, де за вікном автомобіля змінювалися лише дерева, кам’яні паркани, старі будинки та небо.

Того осіннього дня він вирішив залишити позаду міський шум і вирушити до лісового заповідника. Він не планував нічого особливого. Хотів просто проїхатися, зупинитися біля озера, випити кави та кілька годин побути наодинці зі своїми думками.

Дорога поступово звужувалася. Дерева нависали над нею, утворюючи своєрідний зелено-золотий тунель. Жовте листя кружляло перед лобовим склом.

Аарон зменшив швидкість.

— Оце вже схоже на справжню втечу від цивілізації, — усміхнувся він сам до себе.

За кілька хвилин він побачив невелику стоянку біля озера. Машин майже не було. На воді лежав спокійний відблиск осіннього неба. Аарон припаркував автомобіль, узяв термос і вийшов.

Повітря було прохолодним і чистим. Десь далеко кричав птах, а вітер ворушив верхівки дерев. Аарон повільно пішов уздовж берега.

Саме тоді він побачив її. На невеликій кам’яній брилі біля води сиділа дівчина. Її русяве волосся легко підхоплював вітер, а блакитні очі були спрямовані на озеро. Вона тримала в руках невеликий блокнот і час від часу щось записувала.

Аарон зупинився. Він сам не міг пояснити, чому раптом перестав думати про все інше.

«Просто підійди й привітайся», — сказав він собі.

Він зробив кілька кроків, і сказав:

— Вітаю. Чудовий день для прогулянки, правда?

Дівчина підняла голову й усміхнулася.

— Якщо не зважати на те, що через годину, мабуть, піде дощ, то чудовий.

Аарон засміявся.

— Тоді я встигну хоча б познайомитися з кимось до дощу.

— Досить оптимістично, — відповіла вона. — Я Кейт.

— Аарон.

— Ви часто тут буваєте?

— Час від часу. А ви?

Кейт поглянула на озеро.

— Я приходжу сюди, коли хочу подумати. Тут ніхто не вимагає від мене відповідей.

— Хороше місце.

— А ви від чого тікаєте?

Запитання застало його зненацька.

— Я не тікаю.

— Усі, хто приїжджає сюди наодинці з термосом і задумливим обличчям, щось заперечують.

— Можливо, я просто шукаю тишу.

— Тоді ви її знайшли.

Вони обоє засміялися.

Розмова, яка мала тривати кілька хвилин, несподівано розтягнулася на години. Аарон розповідав про свої подорожі, про міста, які йому довелося побачити, та про своє бажання колись створити щось справді власне. Кейт розповіла про театр, живопис і книги.

— Мені подобається мистецтво, — сказала вона. — Воно дозволяє сказати те, що іноді неможливо пояснити звичайними словами.

— Ти сама щось створюєш?

— Трохи пишу. Іноді малюю. Нічого професійного.

— Не треба казати «нічого професійного», якщо тобі це важливо.

Кейт здивовано подивилася на нього.

— А ти завжди такий серйозний?

— Тільки коли хочу справити гарне перше враження.

— І як, виходить?

— Не знаю. Ти ще не втекла.

Кейт засміялася.

Поступово розмова стала особистішою. Вони говорили про мрії, страхи, помилки й майбутнє.

Аарон зізнався:

— Я давно хочу зайнятися живописом. Але постійно знаходжу причини цього не робити.

— Які саме?

— Немає часу. Немає таланту. Не знаю, з чого почати.

Кейт закрила блокнот.

— А якщо проблема не в цьому?

— А в чому?

— Можливо, ти просто боїшся побачити результат.

Аарон замислився.

— Це звучить неприємно точно.

— Тоді спробуй.

— Просто так?

— Саме так. Купи фарби. Намалюй щось погане. Потім намалюй ще раз. І ще. Колись щось вийде.

— А якщо ні?

— Тоді ти принаймні знатимеш, що спробував.

Її слова залишилися в його думках надовго.

Через кілька днів Аарон справді купив фарби, пензлі та кілька полотен. Він почав малювати. Спочатку його картини були простими й недосконалими. Але з кожною новою роботою він відчував, що відкриває в собі щось давно забуте.

Кейт стала першою людиною, якій він показував свої роботи.

— Тут забагато синього, — сказала вона одного вечора.

— Ти зараз критикуєш мою картину?

— Так.

— А я думав, що ти мене підтримуєш.

— Підтримувати — не означає говорити, що все ідеально.

Аарон усміхнувся.

— Знаєш, мені це подобається.

— Що саме?

— Твоя чесність.

Кейт нічого не відповіла, але теж усміхнулася.

Так починалося щось, чого вони обидва ще не вміли назвати.