Розділ 2.Світ тісний,або Ласково просимо до пекла

Злість, яка довго зріла в мені через мамині егоїстичні витівки та цей безглуздий переїзд, нарешті знайшла вихід. Я не збиралася терпіти знущання якогось провінційного мажора. Різко відчинивши дверцята таксі, я вийшла під дрібний дощ і впевнено підійшла майже впритул до хлопця з пірсингом.

​— Миші ховаються від людей, вони є зрадниками. А я тут, прямо перед тобою, — чітко, карбуючи кожне слово, кинула я йому в обличчя.

​Едвард на мить здивовано підняв брови, але швидко повернув собі звичну зухвалу міну. Очі його небезпечно зблиснули.

​— То ти не миша? Ти — балакуча хижачка, — уїдливо протягнув він, окинувши мене зверхнім поглядом. — Але ви все одно згорите. Точніше, згорить ця тачка.

​Він повільно засунув руку до кишені куртки, дістав блискучу запальничку і з тихим клацанням викресав вогонь. Яскраве полум'я затанцювало в його пальцях, відкидаючи зловісні відблиски на його обличчя. Едвард зробив крок до нашого таксі й щосили крикнув:

​— Тікайте, або згорите разом із нею!

​Мама злякано верескнула, і вони з Джеком кулею вискочили з салону. Тієї ж миті Едвард розмахнувся і кинув палаючу запальничку прямо на капот, де, судячи з усього, підтікало пальне. Машина спалахнула миттєво. Рудий язик полум'я з гуркотом охопив старенький автомобіль.

​У моїй голові наче щось обірвалося. Пульсувала лише одна панічна думка: Гітара. Чорт, моя гітара!

​Забувши про небезпеку, я кинулася до багажника, але було вже запізно — задня частина машини повністю догорала, огортаючи мої речі чорним, задушливим димом. Мій єдиний порятунок, мій інструмент... Його більше не було.

​Гаряча хвиля люті затопила розум. Я розвернулася і, не тямлячи себе від гніву, накинулася на Едварда.

​— Ти, чортовий виродок! Тобі не жити! — закричала я, вчепившись нігтями в його шкіру і щосили роздряпавши йому обличчя.

​— Ай! Сучка! — засичав він, відштовхуючи мене і закриваючи долонею закривавлені щоки. — Жіночко, заберіть свою навіжену доньку!

​З-за його спини донісся підбурювальний свист і крики його банди:

​— Едварде, та кинь її! Йди до нас, ти своє діло зробив! Пішли, на нас інші чекають!

​Хлопець злостиво сплюнув на землю, витер кров із обличчя і подивився на мене з невимовною ненавистю.

​— Це ще не кінець, — процідив він крізь зуби.

​Він розвернувся, попрямував до своїх друзів, і за кілька секунд їхні машини з вереском шин зникли за поворотом.

​На узбіччі залишилися лише ми. На мамі не було лиця — вона стояла абсолютно сіра від шоку, дивлячись на палаюче авто.

​— Мої сукні... Мої сумочки... Все згоріло! — раптом заверещала вона, накидаючись на таксиста. — Чому ви нічого не зробили?! Ви ж мали піклуватися про наші речі!

​— Що я міг зробити?! — втомлено і розбито відповів Джек, дивлячись на те, як догорає єдине джерело його заробітку. — Це місцева еліта. Вони все одно залишаться безкарними. Тут повно спалених машин і таксі. Моє слово проти їхніх грошей нічого не варте. Мій син колись навчався з цими підлітками... Добре, що він поїхав за обміном до школи в Норвегії.

​— Мені це нецікаво, і моїй доньці також! — роздратовано обірвала його мама, тупаючи підбором.

​Я ж, згадуючи зухвалу поведінку банди, тихо запитала в шофера:

​— Вони принижували вашого сина? Через це він перевівся в іншу школу?

​— Ні, — похмуро зітхнув Джек. — Вони просто були виродками. Самі по собі.

​І тут раптово, ніби насміхаючись над нашим становищем, з неба ринув рясний, важкий дощ.

​— Чортовий дощ! — вилаялася мама, витягаючи з сумочки дорогий смартфон. — Я зараз зателефоную Чарльзу. Хай негайно нас забере або пришле нормального водія.

​Вона швидко набрала номер свого чергового бойфренда, емоційно пояснюючи ситуацію. Чарльз пообіцяв негайно вислати машину. Ми залишилися чекати під зливою, яка швидко гасила залишки обвугленого таксі.

​За якихось двадцять хвилин біля нас зальоти затормозив солідний автомобіль. Вікно з водійського боку опустилося наполовину, і на нас подивився чоловік із доволі моторошною зовнішністю. Біля його ока виднівся глибокий, старий поріз, що надавало йому схожості з якимсь вампіром із фільмів жахів.

​— Що тут сталося? — запитав він хрипким голосом. — Де ваші речі?

​— Якісь навіжені підлітки спалили машину і все, що було всередині! — поскаржилася мама, тремтячи від холоду.

​— Зрозуміло. Сідайте, — коротко кинув водій, а потім звернувся до таксиста: — Вас підвезти, Стюарт?

​— Так, якщо можна, до заправки "Олес", — втомлено попросив Джек.

​— Добре, це недалеко від нашого дому.

​Ми швидко сіли в салон. Мама відразу вмостилася на переднє сидіння поруч із водієм — вочевидь, щоб не сидіти поруч із простим таксистом. Я ж сіла ззаду біля одного вікна, а Джек зайняв місце біля іншого. Весь шлях я їхала абсолютно розбита, втупившись у залитий дощем простір за склом.

​— Чому ти така засмучена, дівчинко? — раптом запитав водій, дивлячись на мене через дзеркало заднього виду. Здається, мама в розмові назвала його Антуаном.

​— Моя гітара згоріла, — тихо, ледь стримуючи сльози, відповіла я. — Ці покидьки спалили машину разом із моїм інструментом.

​Антуан криво усміхнувся, і поріз на його обличчі пересмикнувся.

​— Може, воно й на краще, що вона згоріла. Пан не любить музики та її звучання. Пам'ятаю, як його син дуже хотів барабани. Потай від батька купив їх і поставив у себе в кімнаті. Так пан, як дізнався, побив їх на тріски... Це був просто жах.

​Ці слова оптимізму не додавали. Нове життя починало здаватися справжнім кошмаром.

​Невдовзі ми висадили таксиста біля заправки і поїхали далі, до маєтку Чарльза. Нарешті машина зупинилася перед величезними кованими воротами, за якими виднівся розкішний будинок, пофарбований у білий колір із блакитними елементами.

​Ворота повільно розчинилися, і на ганку нас уже чекали двоє чоловіків. З першого погляду за стилем одягу можна було подумати, що вони зовсім молоді, але обличчя видавали їхній справжній вік.