Розділ 1 .Мілбоурд якого не має на карті

Нью-Йорк залишився позаду — зі своїм вічним гулом, неоновим смогом та ілюзією благополуччя. Ми мчали назустріч новому "щасливому життю", яке моя прекрасна матуся вчергове сконструювала на сайтах знайомств.

Цього разу її уловом став чоловік із дитиною з провінційного містечка під назвою Мілфорд. Чи Мілбоурд? Я навіть не намагалася запам'ятовувати. Яка різниця, як називається чергова глушина, якщо сценарій завжди один і той самий?

У Нью-Йорку  ми жили непогано, якщо можна назвати хорошим життя, де матері вічно не було вдома, а я була надана самій собі. Моїм єдиним порятунком стала музика. Я грала на гітарі. Мама любила повторювати, що це "найдорожчий інструмент", який вона тільки могла мені дозволити. Чергова фальш. Ми обидві знали, що найдорожчим інструментом було фортепіано, про яке я марила з самого дитинства. 

Але для мене у неї завжди знаходилися відмовки, натомість для себе коханої моя обожнювана родителька не шкодувала нічого. Найдешевша річ у її гардеробі коштувала близько п'ятдесяти семи тисяч доларів — сума, за яку я могла б спокійно оплатити пів року навчання у пристойній музичній школі. Але замість цього матуся вирішила закрити мене на курсах для майбутніх утриманок. Жахливо, чи не так? Шаблонне майбутнє, яке вона дбайливо обирала для мене за власним образом і подобою.

Мілбоурд зустрів нас гнітючою атмосферою. Він здавався лячним, чужим і до болю нагадував Техас, куди ми тащилися, коли мені було дванадцять. Розуміється, до чергового маминого залицяльника. Про свого рідного батька я не знала абсолютно нічого — ця тема в нашому домі була під суворою забороною.

Дорога тягнулася нескінченно. Погода ніби знущалася з мого внутрішнього стану: то починав шмагати тужливий дощ, то крізь хмари пробивалося їдке сонце. Суцільна сіра мряка, що розмивала горизонт.

Перше, що я побачила, коли ми нарешті в'їхали в межі міста, — автомобіль, який палав на узбіччі. Наш таксист, літній чоловік на ім'я Джек Стюартсон, лише важко зітхнув і похитав головою:

— Знову золота молодь Мілвуда розважається. Багаті дітки, їм закони не писані.

Усе це виглядало занадто дивно. І навіть зловісно.

​Але справжній абсурд почався тоді, коли ця божевільна компанія перекрила нам дорогу.

Вони просто стали живим щитом посеред проїжджої частини. У самому центрі цієї імпровізованої барикади стояв хлопець-підліток. Розпатлане каштанове волосся, зухвалий пірсинг у носі та погляд, сповнений абсолютної безкарності.

Водій різко вдарив по гальмах. Машина завмерла за лічені метри від підлітків

Хлопець із пірсингом вальяжно підійшов до вікна водія і постукав у скло. Джек неохоче опустив його.

— Чуєш, дядьку, підкинь дрібних? — нахабно усміхнувся підліток. — Нам на пиво не вистачає.

— Рано вам ще пиво пити, — похмуро відрізав таксист. — Грошей немає. Проїжджай.

З натовпу за спиною хлопця донісся чийсь підбурювальний вигук:

— Ей, Едварде! Ти чув? У нього немає грошей! Пали цю тачку, пали її під три чорти!

Мені набрид цей дешевий фарс. Набравши в легені повітря, я висунулася з пасажирського вікна і голосно крикнула:

— Відчепися від Джека, як тебе там... Едварде! Дай нам проїхати і не заважай

На мить повисла тиша. Едвард повільно перевів свій важкий погляд на мене, і на його обличчі з'явилася уїдлива посмішка.

— О, дивиться-но, сіра миша заговорила, — протягнув він, повертаючись до своєї банди. — Ми, виявляється, мусимо її слухатися. Пацани, падаємо їй у ноги, швидко!

Його друзі вибухнули голосним, знущальним реготом. Я стиснула кулаки, розуміючи, що це місто вже починає мені щиро не подобатися.