Мила моя, потрібно вчитись жити

Один нещасний день, після якого всерівно зійде сонце

Надворі почало звіватись. Вітер не вщухав, насувалися хмари, наближалася гроза. Заваривши чашку кави з молоком - я чекала, я чекала початку дощу. З наближенням дощу я відчувала спокій, а у його процесі я почувалася безпечно.

Сутеніло, я взяла якусь книгу з полиці, лежала вона наче зовсім поряд, але в той же час наче в самому скромному куті, де темрява та порох. Взявши її, я розірвала маленьку павутину, але нікого не вбила, павука там не було. Я її читала декілька годин, доки не натрапила на сторінку без тексту, він був помітно розтертий, але я не надала цьому великої уваги. Коли я вже зрозуміла, що зміст перерваний, а почала шукати щось, щоб допомогло мені вернути текст в належний вигляд.

Коли діло дійшло до цього, я вернулась знову до полиць, де знайшла ліхтар. Подумала, а якщо посвітити з іншої сторони, допоможе? Та ввімкнувши, зрозуміла, що це ультрафіолет, хотіла вимкнути, але помітила символ. Нічого собі, на теперішніх книгах є щось написане тим, що непокірне людському оку? Круто.

Це було щось схоже не то на сонце, не то на намисто. Покопавшись у всесвітній мережі, павутині, я таки щось знайшла. Це була зоря, вона означала кругообіг в світі та зміну пір року.

Вероніка Бабій

Подобається

#662 в Молодіжна проза
#183 в Підліткова проза
#1128 в Сучасна проза

У тексті є: у сучасність та у минуле, у тексті є психологія, у тексті є роздуми

Відредаговано: 25.10.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись