Кінець

Справу було зроблено. Земля склала з коду смайлик. І все ж заговорила.

— Молодець, порятував цю землю.

— О, а я думав ти образилася.

— Ні, все нормально, але ж енергію накопичувала на твої злодіяння.

— Така мила в вас бесіда, але як ми звідси виберемося, – приєднався до нас Василь.

— Запросто, але куди? – сказала Земля.

— Тобто куди?..

— Я можу перемістити тебе у твою частину, Василю, або ж в той час звідки Микита. Куди ти хочеш?

— Нормально, а ти й таке можеш? А я? – тепер уже мене перемкнуло.

— Тебе чекають у твоєму часі, та і консоль у тебе там є, мені без тебе аж ніяк. Хоча, якщо ти не хочеш.

— Якщо чесно, то втомила ця біганина, а там у мене маленька дитина. – вийшло прямо віршиком, я аж усміхнувся.

— Добре, а ти Василю. Тебе чекають і там і там, і до речі ті ж самі люди.

— Мабуть, тоді я виберу час в якому я й маю бути. А то те все якось не правильно.

— Добре. – і світло погасло.

Прокинувся я в поїзді. Він заходив на станцію імені Тараса Григоровича Шевченка. Вчасно ж. Торкнувся кишені, телефон був на місці вийняв його. Звичайний телефон, як у всіх. Це добре, тепер ніяких рятувань світу.

Глянув на дату. Восьме березня дві тисячі двадцять перший рік. Так, треба хоч букета придбати. Хвала богам, тітки вже повиносили квіти. Дерли в три дорога, але що вже зробиш. Гаманець теж був на місці й навіть з солідною сумою грошей. Дійсно, я ж у відрядженні був.

Придбав Наташці білих троянд, саме такі вона любить. А Ромашці, взяв велику машинку. І пішов додому. Бачили б ви, як вона мене лупцювала, а потім цілувала. Отакі вони ті жінки. Хоча чому я дивуюся. Звʼязку ж у мене не було. Довелося вигадати, що телефон вкрали, тим більше в мене був новий. Синок спочатку косився на мене, а потім посміхнувся, підійшов до мене. Ну як підійшов, як пʼяненький. Обняв мене. Яка ж то радість бути вдома, там де тебе люблять.

Трохи відпочивши я вийшов в інтернет. Що ж у Василя все склалося пречудово. Марина тепер йому пасерба, хоча називає він її доцею. Так, він тепер є навіть у фейсбуці. Не сталося так, як хотів того Василь, і Союз все одно розпався. Що судилося тому не минути. Але от Чорнобильська земля процвітала. До речі в Україні тепер було трохи більше атомних станцій, як і по всьому світу. Подейкують з-за них і розорився Союз. Чи надійні вони, хто його знає. Зате енергоресурси трохи дешевші.

Та й взагалі в Україні все добре. Принаймні ліпше ніж було. Не було й епідемії, чи то пандемії, ми її просто не прийняли. А згодом відкрилися таємні файли, де вказано, що все зроблено спеціально. Треба була паніка, але вона не сталася.

Знайшов я й Олега. До речі пам'ятаєте того хлопчика? То він і був. Як я дізнався? Просто знайшов у його профілі стару чорно-білу світлину, де він з тим приймачем. Він і досі працює, не Олег, приймач. Хоча певно Олег теж працює. В Припʼяті, а де ж ще. І з сімʼєю в нього все добре, живуть просто в іншому місті. В місті мрії. А приймач працює ще на тих же радянських батарейках. Ми домовилися і я надіслав йому його новою поштою. Він довго дивувався і запитував звідки він у мене. Бо ж він упізнав його. Це було те саме радіо. Але ця таємниця лишиться таємницею.

Дякую за увагу до твору.

Надіюся він лишив вам враження, які я б хотів би прочитати в ваших коментарях. Якщо поставите зірочку теж ображатися не буду.

КІНЕЦЬ.