2

Ранок. Чудова пора, але коли вурчить у животі, не дуже то й помічаєш красу навколо. Тож кава кавою, а підкріпиться треба. Хоча б підкріпитись. А ще ліпше добре поїсти.

Я чомусь не вигадав нічого ліпшого, ніж повести свою Наталі до кафе, що тут за рогом. Тим більше готують тут відмінно.

Від пахощів свіжої випічки та загальної атмосфери закладу, аж паморочиться в голові. Ще б пак, на голодний то шлунок. Ось чому фахівці не рекомендують заходити в продуктовий магазин не поївши. А то можна отямитися лише біля каси з повним кошиком.

Отож замовили ми величезну піцу, по м'ясному салату і ще й по десерту. І ні, не лопнемо... Коли піца була подолана, Наталі якось хитро посміхнулася. Знаєте коли очі посміхаються більше від губ. Мені здається, що так вміють лише дівчата, і то не всі. Тільки своєрідна каста «лисичок».

— Пам'ятаєш, я говорила за сюрприз? – як вони вмудряються все пам'ятати?

— Чесно? – я ніяково подивився в її глибокі, як озеро Байкал очі(надіюся, що озеро досі ще чисте).

— Ясно. Таки забув...

— Не зовсім, просто подій останнім часом...

— Ой, ну звісно...

— Добре, хай буде, що забув, то що ж там за сюрприз?

— Навіть не знаю, як тобі про це й розповісти...

— Вочевидь, з початку, – я посміхнувся, кохана ніби трохи заспокоїлася. Але через мить заспокоювати треба було мене. Ні, я не кричав і не проявляв ніякої агресії. Я просто з'їхав зі стільця.

— Ми скоро станемо батьками... – я побліднів, це було, мабуть, надто помітно, бо Наталі продовжила, – Ти що не радий?.. – і знаєте, так по дитячому склала губки.

— Е... – Господи, який я маю вигляд, блідий усміхнений дурень, ні дать, ні взять. Весь словниковий запас вивітрився з моєї макітри. Прям неандерталець якийсь.

— Що е?

— Сюрприз так сюрприз... І хто в нас?

— Який швидкий, дізнаєшся ще, УЗД покаже.

Хотілося замовити ящик шампанського, але... Так, але воно скрізь, тому ідею відкинув. Почуття вирували в моїй свідомості. Я і радів і водночас не знав, що робити. Це ж треба маленька крихітка скоро буде в нас, але ж острів... Він відкладався. Ще треба організувати весілля, ну хоча б просто узаконити наші стосунки. Та й пропустити народження бажання не було. Діти – то квіти життя. І крапка.

Отож знову чекати. Час дивна штука, поки чогось чекаєш, він такий повільний, а глянувши в минуле розумієш, що він надто швидкий, чи то таке в нас сприйняття... Не знаю.