***

Застереження

Твір художній, тим більше в жанрі фантастики

Тому прошу сприймати саме як художню літературу, не знаходити в ньому якісь заклики чи викривлення. Все що є в ньому стосується лише цих фантастичних подій. Зокрема тут є тема КОВІД-19, але ще раз повторюю – це все ВИГАДКА!!!

Щось з людством не так, чи то лиш здається,

Бо людяним людством ставать не вдається.

Бо людяність міф, а звірі вже кращі,

Бо людство потрапило в захаращені хащі,

Бо ми в павутині, спробуй не дай смартфона дитині...

І вірус здається лише квіточки,

А ягідки згодом будуть...

І добре якщо діточки,

Хоч крихту знань не забудуть.

Ми такі, і чи Бог, чи планета, чи всесвіт

Вже має дати відпір,

А поки готуємо «несквік»

І псуємо даремно папір.

Що далі буде не знаю, чи повінь, чи мерзла зима,

А може усіх уразить, раптово струмом гроза...

І коли усе оте буде, чи завтра, чи може за рік,

Чи можливо через століття,

А ми просто міняємо нік, чи аватар...

Тож чекайте, можливо то мая, чи Нострадамус праві,

А може цей світ нескінченний, а може ми й неживі...

Можливо то лише гра, як „С.Т.А.Л.К.Е.Р.” чи може «МЕТРО»

І ми в цій лише схемі, і насправді всього лиш ніхто...

Безвинні програми, але хто тоді наший Творець,

А хто хакер, що придумав цей вірус, і всесвітній кінець.

***

​​​​​
Отож сказано – зроблено. Чи якось так. Чудових людей все ж я зустрів. І не даремно Земля направила мене до них. Ми обмінялися номерами телефонів, хоча я й бачив, що навіть звичайний кнопковий телефон для Василя, здається Григоровича, як адронний колайдер. Але нічого, в нього гарна вчителька.

Аварію, вочевидь вже усунули, точніше наслідки, точніше... Та до біса ту точність... Рух поїздів, так-сяк був відновлений. Принаймні мій поїзд під'їхав до перону.

Тож я поїхав. Всю, точніше майже всю дорогу я обдумував майбутню пригоду. Чому Земля прямо бажає, щоб ми потрапили знову на той острів... Дивний він якийсь, до речі...

Майже всю, бо проїжджаючи Городище, всі думки зайняла аварія... Це було щось не осяжне... Кілька цистерн були схожі... як же це описати, ніби дитина ліпила циліндрики з пластиліну, а потім щось пішло не так...

Пожмакані цистерни, рейки викручені полум'ям, все обгорнене, чорне і не живе... Але, водночас дуже удачно все... Переїзд не зачепило, станцію також. В новинах говорилося, що жертв не було. І іншого разу, я мав би, може сумніви, але не зараз.

Переглянувши код, я побачив, що дійсно все добре, не рахуючи звичайно збитків.

По самій станції ми їхали ніби волами. На першій черепашачій, так би мовити, але краще погано їхати, ніж файно йти. Але вже дуже не терпілося побувати таки вдома і з коханою. Згадався Василь, подумати тільки... Рік. Цілий рік вони прожили там. Інші певно давно б змирилися і в кращому б випадку ловили рибу, а може і... Навіть не хочеться думати про це.

Потік думок обірвав сигнал, і плавне зниження швидкості. Мирне таке тук-тук пройшлося під вагоном. Я починаю любити цей звук. Приїхав. Швиденько набрав кохану. Вона ще спала. Телепень! Хто ж дзвонить о пʼятій годині ранку. Я ляснув себе по лобі. Нічого, побачимось.