***

Ранок шостого грудня почався... зі сліз...

— Тітонько, а тебе теж змусили доїдати суп, який тобі не подобається, і тому ти плачеш? — цікавиться моя племінниця, з якою мене попросила посидіти старша сестра, дізнавшись, що я маю вільний час.

— Ні, Тетянко, — відвертаюся від малечі, щоб прибрати вологі сліди на щоках.

— Тебе поставили у куток, забравши улюблені олівці, бо ти малювала ними на стінах?

— Теж ні, — кажу я і мимовільна усмішка з'являється на моїх вустах у відповідь на дитячу допитливість.

А дитина все не заспокоюється:

— А чому ж тоді ти плачеш? Не отримала подарунку від Святого Миколая, бо часто у цьому році балувалася?

Зітхаю, з відчуттям помітної втоми.

— Подарунку від Миколая у мене й справді немає. Але не через це я плачу. Напевно, я й справді допустилася багато помилок і багато що робила погано.

— І що ти поганого робила? Не їла кашу? Чи у калюжі забруднила нову куртку?

— О, ні! Я зробила дещо гірше. До іспиту не підготувалася й написала його погано, через що, здається, на наступному семестрі мене позбавлять стипендії... А ще мене з роботи звільнили. І де я тепер знайду ще таке робоче місце з таким самим гнучким графіком, щоб було зручно й навчатися, й працювати? А без роботи й стипендії я не зможу довчитися.

— А чому тебе звільнили? Ти зробила якусь шкоду й тобі сказали, що ти погана дівчинка?

— Ні. Просто потрапила під скорочення штату працівників, — чомусь розповідаю малій бешкетниці всю правду, поки висихають сльози на очах. — Але частково... я насправді погана... Якби я була б хорошою, чемною дівчинкою, то я б краще підготувалася до іспиту й не провалила б його. І краще працювала б і втрималася б на робочому місці... А ще... І ще б, якби я не була поганою, на мене б звернув увагу Давид.

— А хто такий Давид? Твій наречений?

Відчуваю, як щоки наливаються жаром. Ох, ця дитяча безпосередність! До якої сором'язливості тільки доводить вона людей!

— Ні. Всього лиш найпопулярніший хлопець нашого інституту, який подобається мені, але якому ніколи не сподобаюсь я, — визнаю сумну реальність.

— А я думала наречений... А в мене у садочку є... цілих три наречених!  — сміється й стрибає дошкільнятко та веселить мене своєю реплікою.

— Цілих три наречених? Ого, як багато! А навіщо тобі аж три? — дивуюся новині.

Яке цікаве та несправедливе життя! Тетянці лише п'ять, а у неї цілих три кавалери є, а мені вже двадцять, а я ще нецілована жодним хлопцем...

— Тьотю, ти такі смішні запитання ставляєш! А навіщо потрібні наречені? Дем'ян мені цукерки щодня приносить, Мишко завжди говорить компліменти й коли йде дощ, то тримає парасольку, щоб я не намокла... Ну а Стас... Стас просто гарний і в нього є великий водяний пістолет, яким він дає мені погратися, коли я захочу. А більше нікому не дає.

— І хто тобі найбільше подобається? За когось із них ти б хотіла вийти заміж? — стримую сміх і милуюся непосидючою племінницею.

— Яке заміж, тьотю? Мені ще рано, мені ж лише п'ять! Ще гуляти та гуляти... А про заміжжя почну думати років у десять, — показово шаріється мала. — А хто подобається... — кумедно вдає задуму. — Подобається Мишко, але люблю я Стаса...

— Дай вгадаю, чому. Бо у нього є великий... водяний пістолет? — таки не стримуюсь і починаю реготати, коли Тетянка схвально киває головою. Але вчасно зупиняюся, згадуючи, що я спілкуюся з дитиною. — Все ж таки я не тільки погана офіціантка та студентка... а ще й тітка. Тетяночко, не слухай тітку. І на її дурні запитання не відповідай.

Раптово мала кидається мені в обійми.

— Тьотю Адо, ти не погана! Не кажи так! Ти дуже класна й добра! Це моя мама погана. Ти купуєш мені морозиво й дозволяєш їсти до вечері, а вона ні. І з тобою весело на дитячий майданчик ходити! Ти завжди за мною бігаєш, а мама... лише на лавці сидить і працює у телефоні.

Розчулююсь... Звісно, я б сказала інакше, але хіба з дитиною можна сперечатися?

— Це ти у нас хороша дівчинка! Тобі ж он і Святий Миколай подарунки приніс! — хвалю малечу та вказую на ляльку та цукерку, яку сьогодні вона знайшла під подушкою. — А мені він нічого не приніс, бо погані дівчатка на подарунки не заслуговують.

— Але ти не погана! Чесно-чесно! А щодо подарунка... Певно сталася якась помилка й тобі його не змогли передати, — жваво розмірковує та жестикулює тендітними ручками Таня. І раптово вигукує: — Я знаю! Треба терміново повідомити Святому Миколаю, що він забув віддати тобі подарунок!

— І як це можна зробити?

— Треба піти до ЦУМу. Миколай сьогодні там. Пішли? — якось занадто підозріло всміхається маленька розумниця.

— А ти точно знаєш, що Миколай там?

— Так! Точніше не буває! Будь ласочка, ходімо! Тільки не скажемо про це нікому, бо про таке не можна казати. Зустріч зі Святим Миколаєм має бути секретною, інакше він не дасть подарунку, — шепоче мені на вушко маленька красуня та обіймає за шию, підлизуючись.

Здогадуюся причину, з якої Таня виявляє таке сильне бажання піти у центр міста. Вірогідно моя сестра Олекса її знову за щось покарала, а тому сказала, що ніяких походів до Святих Миколаїв не буде. Її виховання завжди виділяється такими методами.