Друга книга циклу Характерники

Мало хто знає, звідки беруться характерники. Одні вважали їх чаклунами, інші — святими воїнами, треті називали звичайними людьми, про яких народ складав легенди. Насправді ж правди не знав майже ніхто.

Характерником не можна було народитися за правом крові. Не можна було стати ним за власним бажанням чи навчитися цього ремесла, як ковальства або військової справи. Ініціація приходила лише до тих, хто опинявся на самому краю життя, коли відчай виривався з душі сильніше за будь-який людський голос. Якщо в цю мить поклик чув інший характерник, між ними виникав зв'язок, який уже неможливо було розірвати.

Саме так усе почалося і для Миколи. 

У дитинстві він жив у невеликому українському селі на Поділлі. Одного спекотного літа татарська орда спалила його дотла. Загинули майже всі, кого він знав. Самого хлопця, як і десятки інших дітей та молодих жінок, повели в ясир.

Не маючи більше нікого на світі, Микола закричав. То був не просто крик переляканої дитини. То був відчай людини, яка за один день втратила свій дім, своє минуле і своє майбутнє.

І порожнеча відповіла.

Його поклик почув загін козаків-характерників, що саме перебував недалеко. Вони відкрили перехід, з'явилися посеред татарського обозу так несподівано, ніби виринули з повітря, розбили нападників і звільнили полонених. Так, сирота Миколка став наймолодшим братчиком серед характерників.

Минали роки. Хлопчик виріс серед людей, яких більшість вважала лише героями давніх переказів. Він навчався володіти шаблею, стріляти з лука, битися верхи й виживати там, де звичайна людина давно б загинула. Але військова справа була лише частиною їхнього життя.

Найбільшою таємницею характерників були не мечі й не дивовижна сила. Вони були мандрівниками. 

Світ, у якому жили люди, не був єдиним. Поруч існували незліченні інші плани — схожі й зовсім чужі, молоді й старі, багаті та спустошені. Характерники різних народів навчилися переходити між ними багато століть тому. Вони робили це рідко і лише тоді, коли виникала справжня потреба: передати звістку, знайти загубленого побратима або виконати спільну справу.

Без потреби між світами майже ніхто не подорожував. Такою була традиція. Старі майстри ніколи не пояснювали, звідки вона взялася. Вони лише повторювали одну й ту саму фразу:

— Не кожне знання робить людину мудрішою.

Микола не сперечався зі старшими. Але що більше років минало, то сильніше в ньому розгоралася цікавість.

Якщо Творець створив безліч світів, то невже ніхто не намагався їх дослідити? Невже всі задовольнялися лише короткими переходами? Що приховують далекі плани? Які народи там живуть? Які держави вони збудували? Які війни виграли? Які знання відкрили?

* * * 

Минав час. Змінювалися володарі, здіймалися й падали держави, спалахували війни, але життя характерників текло майже незмінно. Вони не належали жодному правителю й не служили жодній короні. Кожен залишався сином свого народу, однак над усім стояло братство — спільнота людей, що берегла знання про інші плани.

За десятки років Микола встиг познайомитися з багатьма такими людьми. Він бачив німецьких шварцгардів, які носили довгі чорні плащі й воліли більше слухати, ніж говорити. Зустрічав кельтських сідховців, для яких ліси були живими істотами. Одного разу кілька місяців навчався разом із японським сінобі світів, чия швидкість настільки вражала, що здавалося, ніби він розчиняється в повітрі.

Попри різні мови, звичаї й вірування, усіх їх об'єднувало одне правило — Вони майже ніколи не ходили далеко. Кожен знав кілька сусідніх планів. У них були схованки, місця зустрічей, безпечні переходи. Іноді характерники допомагали один одному, іноді просто обмінювалися новинами, але ніхто не намагався заглядати далі.

Спочатку Микола вважав це звичайною обережністю. Згодом почав помічати дивні речі. Щоразу, коли розмова заходила про далекі світи, старші характерники змінювали тему. Дехто мовчки відходив від вогнища. Інші відповідали коротко:

— Там нічого цікавого.

Інколи додавали:

— Не варто будити те, що давно заснуло.

Але що саме вони мали на увазі, ніхто не пояснював, а для Миколи це лише розпалювало цікавість.

Одного вечора, коли представники кількох братств зібралися на щорічну раду, він поставив запитання просто перед усіма.

— Скільки планів ми знаємо?

Запала тиша.

— Ніхто не знає, — нарешті відповів старий друїд.

— А скільки з них ми дослідили?

Ніхто не озвався.

— Якщо не знаємо, що існує навколо нас, то як можемо називати себе хранителями?

Декілька молодших характерників підтримали його схвальними поглядами. Та старші мовчали. Нарешті заговорив найстарший із присутніх — сивий волхв, якого всі називали просто Наставником.

— Колись давно були такі самі допитливі, як ти.

Микола відчув, що зараз уперше почує справжню відповідь.

— І що вони знайшли?

Старий довго дивився у вогонь.