Михасик

Мабуть, не було в усьому лісі такої роботящої родини, як у Михасика. Гарна оселя, багато меблів в кожній кімнаті, завжди смачна їжа, гамір і розмови – це все є у них.

Літо – це пора, коли Михасик із рідними не тільки відпочивали, але й заготовляли на зиму запаси їжі. Адже коли холодно і все вкрите снігом, то немає де взяти поїсти. Отже, вони повинні були гарно потрудитися і заготовити харчі на зиму… Одним з найулюбленіших занять малого мишеняти було спостерігати за пшеничним полем, яке було неподалік їхнього дому. Колоски вже були великі, жовті і так гарно переливались під сонцем, що Михасику інколи здавалося, що це не поле, а велике море. Вся родина очікувала, коли ж уже настануть жнива, люди будуть збирати врожай і можна буде залишені на полі колоски і зернята забрати з землі собі на зиму….

Михасик щодня прибігав і дивився на поле. Золоті колоски вже були готові. Це значить, що скоро-скоро приїдуть комбайни і вантажні автомобілі, будуть скошувати пшеницю і вивозити її з поля. Він знав, що вони з родиною потім зможуть по зернятку, по колосочку, все-все, що згубилося – позносити  собі в дім на запас. Саме це допоможе пережити їм довгу і холодну зиму.

І от цей день настав.  З самого світанку в полі гуділи комбайни. Величезні темно зелені і сині вантажні автомобілі їздили без перестану. Вони вивозили скошену пшеницю. Михасик уважно роздивлявся як все відбувається. Машини здавались такими величезними і прудкими, що мишеня довго-довго дивилося, не відриваючи погляд. Особливо цікаво було, коли пшениця дивовижним фонтаном пересипалася з комбайна прямісінько до вантажного автомобіля, який вивозив його з поля. Він перебігав від одного куща до іншого, щоб краще було видно…

Настав вечір. Шум стих, комбайни, вантажні автомобілі поїхали з врожаєм. Жнива завершились. Поле стояло все в стерні – зрізані стебла уже не височіли колосками…. Поле здавалось пустим. Але для Михасика і його сім’ї залишалось багато загубленого зерна. Він гукнув тата і маму: «Гляньте, цього разу ще більше залишилось після людей. Нам завтра буде робота і буде потім що їсти взимку!»

Наступного ранку всі кинулись до праці. Михасик теж не відставав і швиденько носив їжу додому. Робота кипіла. Майже тиждень вони зносили до оселі загублені колоски, зернята – все, що холодною зимою врятує їх від голоду. Кожна скриня, кожен засік в їхньому домі були заповнені зерном. Михасик знав, вони добре попрацювали і готові пережити навіть найлютішу зиму.

Літо минуло. На зміну жарким сонячним дням прийшла прохолода. Погода поступово погіршувалась. Наближалась зима. Невдовзі замість дощів землю вкрив тонкий шар снігу. Надвір виходити не хотілось, адже там холодно і неприємно лапками торкатись до холодної землі.

Михасику подобалось спостерігати за сніжинками, що кружляють, через вікно своєї кімнати… Вони всі були майже однакового кольору але з абсолютно різними узорами. Дивно, але навіть двох однакових він не помітив. Мама готувала їсти, тато про щось говорив з дідусем та бабусею. Вдома було тепло і затишно.

Раптом Михасик побачив, що біля сусіднього дерева під снігом хтось ворушиться. Він гукнув батьків. Тато зразу ж сказав: «Дійсно, там хтось мерзне під снігом». Вони з Михасиком рушили на допомогу. Підійшовши ближче, тато обережно відгорнув сніг і побачив ховрашка, який трусився від холоду. «Ми допоможемо йому, адже він зовсім маленький і залишився сам?» – спитав Михасик. «Так, зараз ми відведемо його до нас» – погодився тато і вони обережно повели ховрашка до себе додому.

В теплому приміщенні малий гість відігрівся. Мама дала йому теплий чай, нагодувала і він розповів, що загубився посеред лісу. І тепер не знає куди йти. «Залишайся поки що в нас» – сказав тато. Тепер кожного ранку Михасик разом із ховрашком спостерігали за сніжинками, які поволі кружляють і падають на землю. 

Аж от одного разу в двері постукали. Ховрашка шукав його тато. Скільки ж було радості, коли він дізнався, що його малюк тут в теплі і абсолютно здоровий. Тато-ховрах подякував Михасику і його родині за допомогу і вони поспішили додому.