4

…Остаточно повернутися додому Михайла змусила жахлива звістка. Трапилося це через майже півтора десятки років від того дня як він переконався в зраді дружини. Весь цей час чоловік тинявся чужиною не знаходячи постійного прихистку ні в одному з іноземних закутків. З жінками більше не хотів мати ніяких справ тож залишався одиноким нікому не потрібним самітником.

Наталя спершу намагалася знову помиритися з ним. Каялася в своїх гріхах. Просила пробачення. Виправдовувалася тим що все трапилося випадково, мимоволі й взагалі її роман з іншим тривав всього лічені місяці. Мовляв вона проявила скороминучу слабкість про що потім дуже-дуже шкодувала. Їй тоді було так самотньо і так хотілося відчути чоловічу підтримку, що жінка не стрималася й піддалася спокусі. Та тепер вона зрозуміла ницість своїх вчинків й клятвено обіцяє, що більше ніколи не порушить обітниці вірності які дала перед вівтарем в церкві під час їхнього вінчання.

Михайло не вірив зрадливій дружині, не приймав її вибачень та не слухав недолугих пояснень. Він знав що та глибока емоційна прірва котра виникла між ними ніколи вже не зникне. Хоча про свою колишню сім’ю чоловік звісно не забував і регулярно надсилав зароблені гроші, щоб рідні не відчували фінансової скрути. Все таки одинокій жінці з двома дітьми прожити в селі в той нелегкий час було надзвичайно складно.

Те що згодом трапилося змусило його забути про всі свої образи, злість і розчарування. Прийшла звістка, що в доньки Світлани несподівано прокинулася стара недуга, котра так діймала її в дитинстві. На жаль тепер медицина виявилася безсилою перед важкою хворобою і бідоласі залишилося мучитися на цьому світі лічені тижні. Дещиця часу якого ледь вистачило Михайлові щоб примчати додому та провести останні дні з рідною дитиною.

Вже на смертному одрі дочка взяла з батька обіцянку помиритися з її мамою. Чоловік дотримав свого слова й не лише пробачив дружині, але й залишився в домі який колись вважав своїм рідним. На цей вчинок його підштовхнула вагома причина. Світлана після себе залишила маленького сина – Петруся. Доньці Михайла не щастило в житті так само фатально як і йому. В юності вона палко закохалася в сусідського парубка, котрий чкурнув світ за очі, як тільки дізнався, що його кохана при надії.

Так чоловік несподівано для себе знову став сімейною людиною. Ні, колишніх пристрасних почуттів у нього до Наталі вже не виникало, як і не було особливої любові до тої доньки котру дружина зачала в перелюбі з іншим. Було просто розуміння того, що коли вже доля ще раз звела їх разом, то мабуть так їм і записано на небесах. Обидві жінки ставилася до нього з пошаною і він відповідав їй взаємністю. Спільними зусиллями вони долали всі перешкоди та негаразди котрі зустрічалися на життєвому шляху.

П’ять років тому Наталі не стало. На той час її менша донька вже вийшла заміж за іноземця і мешкала закордоном. Михайло залишився сам з онуком який став для нього єдиним сенсом існування. Петрусь зростав хлопцем чемним, розумним та добрим і свого дідуся любив щиро і віддано. Чоловік гордився ним і з задоволенням слухав схвальні відгуки від вчителів та односельців в адрес малого…