Мигдалина

Ехх… Мигдалина! Я так тебе кохав! Ти була у мене єдина. А зараз я йду по мокрому дощу, що лежить мов убитий на асфальті. Куди я йду? Я не знаю. Просто боляче. Вже забув, і я постійно забуваю до кого йду. Постійно до когось ходжу, то в гості до сестри, то в гості до брата, його дружини і дітей. Мама вже не бачила мене напевно давно, я не памʼятаю, і це вбиває їх. Я розумію, що я їм потрібен, проте мені не потрібен ніхто, я маю звичайні пальці і вони хочуть спокою, подиху легкого вітру, легкого поцілунку морозу, який проймає до кісток і памʼятає лиш те, що я вмію.
  Я вже йду надто довго, щоб памʼятати звідки йду, проте я продовжую це робити, бо лиш це дає мені можливість жити. Люди чомусь усі тримають парасолі, які закривають їхні обличчя від мене “Ну добре!” Я не почуваюсь через це погано. Так мені вільніше дихати і не страшно думати. 
В мене є дружина, проте я не хочу її бачити, її життєрадісна усмішка… Як троянда, що розквітне коли я помру. Але я не помру, бо не живий. Вона хоче, щоб я був живий, та все ж я забув як це робиться. Вона ніжна троянда, без голочок, яка більше не розквітне, бо і зараз червона, залита вродою, проте не більше. Вона хоче мене бачити, хоче зі мною жити, однак я не можу, бо моя рука вже далеко.
Я вже біля сірої будівлі, мене туди тягне рука і двері високі. Коли я сяду за колиску мого серця, я потону у пітьмі червоного кольору, що скрутить мої пальці мов горло від смутку. Ця нота… Моя мигдалина! Чому я памʼятаю лиш тебе, не брата, не дружину, не дядька, не матір. А тебе! Мигдалина, оповита густою кровʼю, що не знає мене вже довго. Ти забула, а я памʼятаю, твій трепет у моїх грудях, у своїх кінцівках та на губах, що дрижали від радості простодушшя. ich habe keine lust.
Друга нота, я граю, цей кришталь він бринить, я дихаю! Це лиш міраж. Мій рот завжди закритий, як я можу дихати?! Я вже високо і мої коліна разом так сильно, що болить. Мигдалина. Я когось ще згадаю чи вже ніколи? Памʼятаю коли прийшов брат і сказав те саме, що і дружина:”Не хвилюйся ми завжди поряд. Ти можеш на мене покластить, якщо щось хвилює - розкажи мені. Мені ти можеш розказати, Я тебе зрозумію.”
Третя нота! Висока до болі. В шиї почався біль схожий на вструмлення голки. Сльози текли по бороді, але грати я не припиняв, бо це було легше ніж дихати. В якусь мить я згадав, що бачив Мигдалину у темному провулку, коли вийшовши з опери прямував до темного дому. Вона була позаду, і трохи сміялась, вона мене тоді стривожила, налякала, зацікавила, тому я і пішов за нею. Повернувся на світло ліхтаря, пішов туди де повинна була стояти вона, проте її там не було, я почув розкотистий сміх, що долинав до моїх вух із кінця вулиці. Я не встиг її схопити чи навіть застати і поговорити, проте серце вже гупало. Я відчинив темні двері, заходячи впав на коліна і почав сміятись. Голосно, важко, лунко, та так що крізь стіни звучало. За пʼять хвилин прийшли сусіди і почали сваритись чому я так пізно не даю їм спати. Я ще більше почав сміятись, та потім прийшов високий сусід, що не зміг поміститись в мої двері і попросив, щоб я не заважав спати. Я одразу замовк, мене це роздратувало, чого це я не можу сміятись коли хочу. Я заснув і мені снились поля троянд. Та позаду насувалася буря, я схопився на біг, щоб забрати хоч якісь квіти, та робив це недбало, і сам впав на троянди, розцарапав собі груди і вже не міг встати. Буря мене наздогнала. 
Я прокинувся і був сумний швидше, ніж подумав про те, що не хочу нікого бачити із своїх рідних. Я тоді почав грати. 
Четверта нота. Я не відчув нічого нового. Знову біль, терпимий,як і будь-який. Проте мене наче вже хтось душив, я не припиняв грати і оглядався чи мене ніхто не душить, за дванадцять хвилин безперервних обертань, я зрозумів, що мене душить мій комір, після цього мені стало ще задушніше ніж було, оскільки зрозумів, що не зможу його розправити, бо граю. Не можу ж я просто так звільнити руку просто тому, що мене душить мій комір!

Я почав грати, і мені не те щоб це давало задоволення, чи насолоду, я просто це робив, бо мені було так легше думати, проте я не бачив там того, що бачили інші. Вони так захоплювались, закохувались, що інколи мене це доводило до дратівливості, вже не кажучи про те що це просто набридало. Їм це приносило сльози і полегшення , мені це давало проекцію і можливість побачити мигдалину, хоча б на кілька секунд, у своїй голові. Я памʼятав про неї все те що міг знати чи дізнатись. Колись ми були друзями, у дитинстві, дружили як хлопчик і дівчинка, пізніше ми не завжди розуміли один одного, проте нам було добре удвох, ми веселились. Згодом вона посварилась зі мною, поїхала, як мені здавалось у інше місто. Проте вона завжди була поряд, вона стежить за мною і хоче, щоб я її знайшов…
Пʼята нота! Сльози не припиняли текти, штани були мокрі наче мене в них кинули у море. Я почав тремтіти, зіниці побачили стелю. 
На люстрі із тисячу свічок висіла мертва Мигдалина, вона була у трояндовому платті. За балюстрадами на балконі стояв хор, який виспівував свою а капелу із Rammstein - Mein Teil. Мотузка обіймала її шию, на якій була фіолетова тінь.  
Мʼязи обличчя були вкриті загримасованими судомами. Моя шия замкнулась назавжди. Я впав долілиць, мене душила власна краватка трояндового кольору. Я не міг це припинити. Мене підставили!! Я не мав тут бути!!! Моїм останнім криком було: ”Поверніть мені Мигдалину…”