54

Свіжий червневий вечір після ранкової прохолоди приніс місту довгоочікуване полегшення, але в кабінетах міського управління прокуратури на вулиці Листопадовій атмосфера залишалася розпеченою до межі. На великому дубовому столі слідчого в особливо важливих справах лежали три важкі теки з глянцевими наліпками «Докази». Поруч височіла та сама синя папка з оригіналом касового ордера №404 від двадцятого травня дві тисячі шістнадцятого року, яку Андрій Мельник передав правоохоронцям менше ніж дві години тому через Ангеліну та групу столичних адвокатів.

Світло настільної лампи вихоплювало з напівтемряви обличчя Дениса Воронова. Від його колишньої фірмової, самовпевненої посмішки успішного фінансового директора не залишилося й сліду. Дорога сорочка була безладно пом'ята, краватка зникла ще під час затримання в аеропорту «Львів», де він судомно намагався сісти на найближчий чартер до Варшави, а на зап'ястях, підігнаних під дорогий швейцарський годинник, тепер холодно блищали сталеві браслети наручників.

Навпроти нього, заклавши руки за спину, стояв Артур. Він не брав участі в допиті офіційно — для цього були слідчі, — але його присутність у кімнаті як представника потерпілої сторони холдингу «Stellar-Capital» діяла на Воронова руйнівно.

— Денисе Сергійовичу, давайте ще раз і для протоколу, — спокійно, майже нудно вимовив слідчий, перегортаючи сторінку кримінального провадження. — Перед вами оригінал касового ордера від двадцятого травня дві тисячі шістнадцятого року. У графі «Отримувач готівки» стоїть ваш власноручний підпис. Експертиза вже підтвердила автентичність почерку. Сім мільйонів оборотних коштів тресту Мельника були зняті особисто вами в касі «Захід-Бізнес-Банку». Ви все ще наполягаєте, що виконували вказівки Вікторії Коваль?

Воронов судомно ковтнув повітря. Його погляд метнувся до синьої папку, потім на Артура, який дивився на нього з холодним, презирливим спокоєм людини, що бачила сотні таких дрібних зрадників.

— Це був Ткачук... — хрипко, зриваючись на фальцет, заговорив Денис, безсило брязкаючи ланцюгом наручників об стіл. — Ви не розумієте, у мене не було вибору! Ткачук тримав усе місто. Він сказав, якщо я не підсуну Віці той клятий акт на підпис і не зніму гроші, мене знайдуть на дні ставу з пробитою головою. Він обіцяв мені долю в «Поділля-Буд»! Це він усе придумав, він забрав усі гроші! Я отримав лише крихти... звичайний відсоток за роботу!

— Крихти? — слідчий підняв одну з тек. — Дві квартири в елітному новобудові на масиві Дружба, закордонні рахунки на Кіпрі та новий позашляховик — це непогані крихти для звичайного стажера, Денисе Сергійовичу. Ваша стаття — шахрайство в особливо великих розмірах, вчинене організованою групою. Від семи до дванадцяти років із конфіскацією всього майна. Єдиний ваш шанс не сісти на максимальний термін — це щире каяття і повні свідчення проти Володимира Ткачука.

Воронов закрив обличчя тремтячими долонями. Його плечі дрібно затряслися. Стара ера безкарності, де можна було за спиною коханої дівчини і чесного керівника вкрасти мільйони й стати «поважною людиною» в місті, закінчилася на цьому брудному столі.

— Я все підпишу... — глухо донеслося з-під його долонь. — Я розкажу про кожну ділянку, яку Ткачук забрав у міста. Про кожний хабар суддям і поліції. Тільки заберіть охорону Ткачука від моєї камери... Він уб'є мене.

Артур ледь помітно кивнув слідчому, розвернувся і безшумно вийшов із кабінету. Свою роботу тут він виконав.

Того ж вечора на приватній дачі в передмісті Тернополя, неподалік лісу біля Білої, панувала мертва, гніюча атмосфера. Володимир Ткачук сидів у глибокому кріслі-гойдалці на просторій веранді. Червневий вечірній вітер доносив з боку озера приємну прохолоду, але алкоголь у його кришталевому стакані більше не приносив звичного тепла — лише обпікав горло, залишаючи гіркий присмак поразки.

Його телефон, який колись розривався від дзвінків міських чиновників, прокурорів, бізнес-партнерів та суддів, тепер мовчав уже кілька годин. Ткачук набирав номери двічі, але у відповідь чув лише холодні, бездушні гудки або автоматичне сповіщення про відсутність зв'язку. Щури першими тікали з корабля, який лондонський капітал Мельника пустив на дно за допомогою кількох фінансових деривативів та ухвали Нацбанку.

Великі панорамні вікна його будинку відбивали багряні промені прохолодного літнього заходу сонця. Його імперія «Поділля-Буд», яку він десять років вибудовував на залякуванні, штучних банкрутствах та підробці документів, перестала існувати. Рахунки заблоковані, корпоративні права переписані на «Stellar-Capital», а його колишня права рука, Денис Воронов, уже кілька годин писав детальні зізнання в СІЗО.

На дорозі біля високих залізних воріт дачі почувся шурхіт шин. Ткачук миттєво напружився, його рука судомно стиснула важку кришталеву склянку з коньяком. Він очікував побачити чорний позашляховик Андрія Мельника чи Артура з його бійцями. Він був готовий до останнього, брудного кримінального розбору в стилі дев'яностих.

Але з машини, що зупинилася біля паркану, вийшли зовсім інші люди. Два оперативники департаменту стратегічних розслідувань у цивільному одязі та молодий прокурор із синьою текою під пахвою повільно попрямували по бруківці прямо до веранди. На їхніх обличчях не було страху, який Ткачук звик бачити в місцевих правоохоронцях. За їхніми спинами стояла залізна, невідворотна воля закону, підкріплена столичними санкціями.

— Володимире Михайловичу? — прокурор піднявся на веранду і зупинився в кількох кроках від крісла. — Я прокурор обласної прокуратури. Ось ухвала суду на ваш арешт та проведення обшуку у вашому будинку. Ви затримуєтеся на підставі статті сто дев'яносто першої ККУ — привласнення та розтрата майна в особливо великих розмірах через створення злочинної організації.