52

Коли Андрій вийшов із лікарняного корпусу на парковку, Ангеліна вже чекала на нього, виставивши лікті на відчинене вікно переднього сидіння позашляховика. Побачивши шефа, вона мовчки протягнула йому планшет із відкритим криптографічним ключем доступу. Андрій швидко, навіть не сідаючи в машину, ввів свій персональний пароль і приклав палець до сканера холдингу «Stellar-Capital». Екран спалахнув зеленим: «Транзакцію підтверджено. Корпоративні права переоформлено».

— Все, — Ангеліна закрила кришку ультрабука з характерним сухим клацанням. — Ткачук тепер офіційно ніхто. Звичайний пенсіонер без єдиного ліквідного квадратного метра. Рахунки Воронова заблоковані за статтею про шахрайство в особливо великих розмірах, прокуратура вже виписала ордер на затримання. Куди тепер, Андрію Васильовичу?

— В «Авалон», — Андрій підняв погляд на сонце, яке вже повільно схилялося до західної лінії горизонту, фарбуючи небо над Тернополем у м'які золотаві відтінки. — Треба забрати сина. Артуре, їдемо.

Чорний автомобіль м'яко виїхав із тінистого двору клініки. Андрій відкинувся на шкіряне сидіння, відчуваючи, як з кожним кілометром дороги з його душі спадає залізна броня, яку він носив стільки років. Фінансові війни були завершені. Попереду залишалося найважливіше — повернути сину його справжнє коріння.

Маленький Богдан чекав його в холі готелю під наглядом одного з охоронців Артура. Побачивши батька, хлопчик миттєво зірвався з глибокого шкіряного крісла і підбіг до нього, міцно обхопивши руками за стегна. На ньому були ті самі сині шорти і футболка з принтом, які Андрій купив йому в перший день, а в руках він стискав невелику пластикову модель підйомного крана.

— Тату! — Богдан підняв на нього свої великі, чисті зелені очі, які так сильно нагадували Віку. — А мама скоро приїде? Мені дядько Артур сказав, що мама в лікарні, але їй уже зовсім не боляче.

Андрій присів навпочіпки, порівнюючись із сином у зрості, і обережно поклав руки на його худенькі плечі. На серці знову защеміло, але тепер це був приємний, теплий біль відновленого життя.

— Мама відпочиває, синку. Їй дійсно вже набагато краще, — Андрій тепло посміхнувся і злегка скуйовдив його русяве волосся. — Лікарі дозволять їй вийти через кілька днів. А поки вона набирається сил, ми з тобою маємо зробити одну дуже важливу чоловічу справу. Поїхали, я хочу тобі дещо показати.

— Куди? На будівництво? — очі хлопчика миттєво спалахнули щирим дитячим захопленням.

— Можна й так сказати, — Андрій підвівся, узяв сина за маленьку, довірливу долоню. — На будівництво, з якого колись усе почалося.

Автівка везла їх через усе місто, минаючи галасливий Центр та промислові зони, поки нарешті не повернула на стару, напівзанедбану дорогу на околиці Нового Світу, яка вела до промислових причалів біля самого озера. Тут, за високим іржавим парканом із залишками колючого дроту, розкинулася гігантська територія колишньої першої бази будівельного тресту Василя Мельника-старшого.

Після рейдерського захоплення у 2016 році Ткачук не став розвивати цей об'єкт. Він просто викачав звідси всі оборотні кошти, вивіз нову техніку, а саму базу закрив під заставу в банк, перетворивши колись квітуче підприємство на мертве кладовище металобрухту та залізобетонних плит.

Важкі залізні ворота зустріли їх глухим скрипом. Артур залишив машину біля входу, залишаючись на спостереженні, а Андрій міцно взяв Богдана за руку і повів його всередину розлогої території.

Навколо панувала дивна, майже містична тиша. Крізь тріщини в старому, потрісканому асфальті пробивалася висока трава та кущі дикої акації. У центрі майданчика, мов застиглі залізні динозаври минулої епохи, височіли два старих гусеничних крани з опущеними стрілами, покритими рудим нальотом іржі. Поруч стояли напівзруйновані цегляні ангари з вибитими шибками, де колись ремонтували вантажівки та варили арматуру для перших тернопільських багатоповерхівок.

Богдан ішов мовчки, з відкритим ротом розглядаючи ці гігантські конструкції. Його маленькі кросівки тихо шелестіли по сухому бадиллю.

— Тату... а що це за місце? — майже пошепки запитав хлопчик, зупиняючись біля гігантського чавунного колеса старого бетонозмішувача. — Чому тут так тихо? Тут ніхто нічого не будує.

Андрій підвів сина до краю бетонної платформи, з якої відкривався дивовижний, широкий вид на все Тернопільське озеро. Звідси Набережна та Дамба здавалися маленькими лініями на мапі, а вода відбивала останні промені сонця, що сідало за ліс.

— Колись тут було дуже голосно, Богданчику, — Андрій опустився на край бетонного блоку, запрошуючи сина сісти поруч. Хлопчик слухняно вмостився біля його плеча, притискаючи до себе іграшковий кран. — Десять років тому тут щодня працювали сотні людей. Сюди приїжджали машини з цементом, гуділи мотори, заварювалися сталеві балки. Цим усім керував один дуже сильний і дуже добрий чоловік — твій дідусь, Василь Петрович Мельник.

— Мій дідусь? — Богдан здивовано підняв голову. — Мама розповідала мені про нього. Вона казала, що він збудував половину нашого міста, але потім сильно захворів.

— Так, — Андрій відчув, як клубок підкотився до горла, коли він згадав батька, який зараз тихо доживав свої дні в заміському будинку під Києвом, прикутий до інвалідного візка. — Його підло обдурили погані люди. Вони забрали в нього цю базу, забрали всі його креслення і змусили його серце зупинитися. Я був тоді таким самим молодим, як мама, і я не зміг його захистити. Я злякався і полетів дуже далеко — в іншу країну, за велике море, де тільки й робив, що рахував чужі гроші на комп'ютерах. Я думав, що якщо стану багатим і відомим у Лондоні, то зможу забути цей біль. Але це була помилка. Справжня сила чоловіка не в тому, скільки в нього грошей на банківських рахунках. А в тому, щоб захищати свій дім, свою родину і свою землю.