51

Прохолодне повітря лікарняного вестибюля зустріло Андрія звичною стерильною тишею та легким, ледь вловним запахом антисептиків і свіжого кварцу. Автоматичні скляні двері за його спиною зачинилися з тихим шипінням, остаточно відсікаючи спекотний червневий шум тернопільської вулиці, гул автомобільних моторів та відлуння щойно завершеної битви в кабінеті Ткачука.

Він упевнено попрямував до широких мармурових сходів, що вели на другий поверх, до хірургічного відділення. Світлий глянцевий лінолеум коридору повністю глушив звуки його кроків, роблячи його ходу майже безшумною. Андрій відчував, як синя папка, яку він міцно тримав під пахвою, гріє тіло крізь тонку тканину італійського піджака. Це був не просто юридичний документ, вирваний з рук старого рейдера. Це був його єдиний щит, його каяття і довгоочікуване право подивитися в очі жінці, яку він так безглуздо і жорстоко викреслив зі свого життя десять років тому.

Він пройшов повз стійку чергової медсестри, яка проводжала його зацікавленим поглядом, і зупинився перед білими пластиковими дверима з цифрой «3». Серце, яке ніколи не підводило його під час найжорсткіших фінансових штормів на лондонській біржі, зараз стукало у грудях так шалено, що Андрієві здалося, ніби цей звук лунає на весь порожній коридор. Він зупинився на кілька секунд. Заплющив очі, намагаючись заспокоїти дике дихання. Поправив вузол шовкової краватки, сильніше стиснув пальцями шорсткий пластиковий пакет із папкою і повільно натиснув на металеву ручку, штовхаючи двері всередину.

Палата була залита м’яким, теплим полудневим світлом. Вікторія сиділа на ліжку, трохи спираючись на підняту функціональну спинку. Вона дивилася у відчинене вікно, крізь яке долинав легкий озерний шурхіт листя та далекий, ледь чутний крик чайок над Тернопільським ставом. Коли двері тихо рипнули, вона повільно, з помітним зусиллям повернула голову. На її обличчі вже не було тієї смертельної, сірої блідості, яка так злякала Андрія в ніч аварії на Дамбі, але тонка смужка медичного пов’язувального клею на лівій скроні, синець біля лінії росту волосся та запечена тріщинка на нижній губі все ще нагадували про те, як близько вона була до смерті.

Побачивши Андрія, вона миттєво оцінила його вигляд. Бездоганний сірий костюм-трійка був злегка припорошений пилом після обшуку на Шептицького, верхній ґудзик сорочки розстебнутий, а в очах читалася така суміш дикого виснаження, запізнілого усвідомлення та безмежної, щемливої ніжності, що Вікторія миволі затамувала подих, міцно стиснувши пальцями край білої лікарняної ковдри.

— Ти зробив це... — тихо, майже пошепки промовила вона. Це не було запитанням — вона знала залізний, непохитний характер Мельника. Якщо він ішов на штурм, то повертався або з абсолютною перемогою, або не повертався взагалі.

Андрій мовчки підійшов до ліжка, підкотив стілець і сів поруч із нею. Усі ті правильні, красиві й логічні слова, які він ретельно вибудовував у голові, поки автівка мчала вулицями Тернополя, раптом здалися йому нікчемними, штучними, кабінетними й абсолютно порожніми перед її чистим, глибоким і таким втомленим поглядом.

Він повільно, наче найбільшу цінність у своєму житті, поклав синю папку на ковдру прямо перед її тремтячими долонями.

— Це оригінал, Віко, — його голос звучав глухо і злегка хрипко від емоційного перевантаження, яке він стримував останні години. — Справжній оригінал дві тисячі шістнадцятого року. П’ять хвилин тому я власноруч вирвав його з таємного сейфа Ткачука.

Вікторія повільно, наче боячись обпектися об розпечений метал, простягнула руку й кінчиками пальців торкнулася прозорого пластикового пакета, в який був запечатаний швидкозшивач. Її пальці помітно затремтіли. Вона обережно розкрила папку, перегорнула титульний аркуш внутрішнього аудиту тресту Василя Мельника і зупинилася на першій сторінці фінансового звіту.

Там, у самому низу, на шорсткому папері світився її власний, поспішний підпис із характерним, знайомим нахилом літер вліво — автограф наївної студентки, яка колись підписала свій власний вирок. На мить вона заплющила очі, і Андрій побачив, як її тендітні плечі під тонкою лікарняною сорочкою здригнулися від спогаду про той жахливий день, коли її світ розлетівся на шматки, а кохана людина назвала її підлою зрадницею.

— Я не брала тих грошей, Андрію... — її голос перервався, переходячи на тихий плач, а з-під довгих вій покотилася велика, гаряча сльоза, залишаючи мокру доріжку на блідій щоці. — Я клянуся тобі пам'яттю твоєї мами, я ніколи б так не вчинила з твоїм батьком. Василь Петрович був єдиним, хто повірив у мій талант архітектора. Я просто... я була такою дурною. Я так сильно переймалася через диплом, три доби не спала перед комісією, креслила той купол, а Денис так щиро посміхався, підсовуючи мені ті відомості на цемент... Він сказав, що це просто формальність...

— Знаю, люба. Тепер я все знаю. Пробач мені, — Андрій обережно, але міцно взяв її прохолодні руки у свої великі долоні, перехоплюючи пальці й змушуючи її подивитися на нього. — Перегорни на саму останню сторінку, Віко. Подивися на фінансовий додаток, який Ткачук сховав від мене.

Вона слухняно, ковтаючи сльози, перегорнула кілька аркушів із сухими, навмисно заплутаними таблицями виведених мільйонів оборотних коштів і зупинилася на жовтуватому, офіційному бланку оригінального касового ордера «Захід-Бізнес-Банку» від четвертого квітня дві тисячі шістнадцятого року. Коли її зелені очі впали на графу «Отримувач коштів» та прикріплену металевою скріпкою ксерокопію паспорта, Вікторія аж заніміла від шоку, а її дихання перервалося.