50

Коли важкі скляні двері офісу «Поділля-Буд-Інвест» зачинилися за спиною Андрія, спекотне червневе повітря вулиці Шептицького з розгону вдарило в обличчя, змушуючи легені важко працювати після стерильної прохолоди кондиціонерів конференц-залу.

Він ішов швидким, розмашистим кроком, автоматично застібаючи ґудзик темно-сірого піджака. Одразу за його лівим плечем, мов нерухома скеля, рухався Артур, на ходу віддаючи короткі, уривчасті команди в мікрофон, закріплений на лацкані: — Перший, я Другий. Об'єкт зачищено. Охорона на воротах не сіпається. Переводьте хлопців у режим спостереження. Готуйте машину. Їдемо в клініку «Медікус».

На парковці перед офісом панував справжній хаос. Рядові менеджери та бухгалтери Ткачука, які щоночі через панорамні вікна бачили світло в кабінеті керівництва, тепер снували між машинами, як мурахи в розворошеному гнізді. Хтось судомно пакував у багажник коробки з документами, хтось голосно сварився по телефону з банком, намагаючись з'ясувати, чому заблоковані зарплатні картки. Імперія, яка будувалася десять років на страху та судових арештах, розсипалася від одного професійного удару лондонського капіталу.

Андрій безсловесно відчинив двері чорного позашляховика, який уже стояв із заведеним двинуном, і опустився на заднє шкіряне сидіння. Поруч миттєво підсунулася Ангеліна, її очі за лінзами окулярів горіли професійним азартом, а на колінах лежав відкритий ультрабук із таблицями Нацбанку. Машина плавно рушила з місця, виїжджаючи на розпечений асфальт міських вулиць у напрямку лікарні.

— Ну що? — майже пошепки запитала юристка, затамувавши подих. — Забрали?

Замість відповіді Андрій повільно витягнув із внутрішньої кишені піджака прозорий пластиковий пакет із синьою папкою. Він поклав його на коліна, і його пальці, які зазвичай впевнено підписували мільярдні опціони, злегка затремтіли.

— Є, — глухо вимовив він, відкидаючись на спинку сидіння. — Там касовий ордер з підписом Воронова. Віка чиста.

— Слава Богу... — Ангеліна з полегшенням повернулася до екрана, зацокавши по клавішах. — Тоді я запускаю фінальний протокол дефолту, поки ми їдемо. Прямо зараз мої люди в Києві реєструють перехід корпоративних прав «Поділля-Буд» на баланс «Stellar-Capital». Завтра зранку Ткачук не зможе зайти навіть у свій кабінет.

Андрій її вже майже не чув. Рух автівки, тихий шурхіт шин об дорогу та монотонний голос Ангеліни заколисали його напружені до краю нерви. Погляд Андрія намертво прикував пластиковий пакет. Він акуратно витягнув синій швидкозшивач, відкрив першу сторінку внутрішнього аудиту 2016 року і зупинився на самому низу, де розмашистим, швидким почерком було написано: «Стажер фінансового відділу — В. В. Коваль».

Цей почерк... Тонкі, злегка витягнуті літери з характерним нахилом вліво, який завжди видавав її затятий, непокірний характер. Андрій провів кінчиками пальців по шорсткому паперу, торкаючись сліду від її кулькової ручки десятирічної давнини. І в цей момент реальність навколо нього — шум тернопільської вулиці, запах дорогої шкіри салону — остаточно розтанула, поступаючись місцем спогадам, які він так довго і примусово закопував у найглибші куточки своєї пам'яті.

Квітень 2016 року. Тернопіль.

Тоді місто пахло точно так само — молодим, свіжим листям каштанів, вологим озерним вітром і дешевою розчинною кавою з автоматів біля головного構пусу Політехнічного університету.

Андрієві було двадцять чотири. Він щойно повернувся з Лондона, де закінчив перший курс магістратури Лондонської школи економіки (LSE). Він приїхав на місяць, щоб допомогти батькові, Василю Петровичу Мельнику, з аудитом його розростаючого будівельного тресту. Андрій тоді вважав себе неймовірним столичним франтом: дорогий англійський плащ, вигладжені сорочки, зверхній погляд людини, яка бачила хмарочоси Кенері-Ворф і вважала Тернопіль занадто тісним для своїх масштабів.

Він уперше побачив її в архіві батьківського офісу на Набережній.

Це було задушливе приміщення на цокольному поверсі, заставлене залізними стелажами з кресленнями та фінансовими звітами. Вікторія сиділа за кутовим столом, заваленим гігантськими ватманами проекту нового житлового масиву. На ній були звичайні потерті джинси, проста біла футболка, а її довге русяве волосся було недбало зібране на маківці за допомогою звичайного простого олівця замість шпильки.

Андрій зайшов туди, щоб забрати відомості про закупівлю металоконструкцій, і звично-командним тоном кинув: — Дівчино, знайдіть мені папку за п'ятнадцятий рік по залізобетону. Бажано швидше, у мене зустріч через двадцять хвилин.

Вікторія навіть не підняла голови від креслення. Вона продовжувала виводить тонку лінію рейсфедером, і лише її ліва брова ледь помітно сіпнулася.

— По-перше, у цієї «дівчини» є ім'я — Вікторія, — спокійно, але з таким залізним металом у голосі відповіла вона, що Андрій мимоволі замовк. — По-друге, архів систематизований за алфавітним порядком підрядників, а не за роками вашої магістратури. А по-третє... якщо ви так поспішаєте, молодий чоловіче, то третій стелаж ліворуч — друга полиця знизу. Ручки у вас є, костюм не розсиплеться, якщо нахилитеся.

Андрій тоді аж застиг на місці від такої зухвалості. У Лондоні та Києві дівчата зазвичай дивилися на нього з обожнюванням, ловлячи кожне слово перспективного фінансиста. А тут якась студентка-стажерка з Тернополя вказує йому на його місце серед іржавих стелажів.