49

Коли важкі дубові двері за останнім київським чиновником зачинилися, у величезній залі засідань запала така тиша, що було чутно бджолу, яка безсило билася об тоноване панорамне скло. Спекотне червневе сонце пробивалося крізь вікна, висвітлюючи кожну дрібну порошинку, що кружляла в повітрі, та ідеально підкреслюючи блідість на обличчі Дениса Воронова.

Артур мовчки зробив крок назад, повернув масивний металевий засув дверей і став перед ними, схрестивши руки на грудях. Його кремезна фігура повністю закривала єдиний вихід із пастки.

Володимир Ткачук повільно опустився назад у своє глибоке шкіряне крісло. Його пальці більше не перебирали масивні чотки — він просто поклав їх на стіл поруч із розсипом марних тепер паперів приватизаційного тендеру. Старий рейдер дивився на Андрія з-під лоба. В його очах не було паніки чи страху, які зазвичай охоплюють дрібних шахраїв — лише холодна, звіряча лють хижака, який нарешті зустрів сильнішого суперника.

— Думаєш, виграв, Мельник? — глухо, з неприхованою хрипотою в голосі промовив Ткачук. — Викупив борг за лондонські гроші й приїхав сюди закон качати? Це Тернопіль, хлопче. Тут папірці з Люксембургу чи Лондона не працюють так, як ти звик у своєму Сіті. Мої юристи заблокують твою заставну процедуру в судах за три дні. Повернешся туди, звідки приїхав.

— Твої юристи прямо зараз збирають свої особисті речі на першому поверсі, Володимире, — спокійно, навіть трохи ліниво відповів Андрій, не відводячи погляду від Дениса Воронова. — Державна служба охорони зняла пости п'ять хвилин тому, оскільки договір на безпеку будівлі був анульований новим власником активів. Зараз тут тільки ми. І ми прийшли по оригінал внутрішнього аудиту дві тисячі шістнадцятого року.

Андрій зробив ще один повільний крок уперед, впритул наближаючись до Дениса. Воронов мимовільно хитнувся назад, сильно вдарившись попереком об ребро великої інтерактивної дошки.

— Денис... — тихо, майже лагідно вимовив Андрій, але в цій м'якості ховалася смертельна, крижана загроза. — Давай розставимо крапки над «і», щоб не витрачати мій дорогий час. Дві тисячі шістнадцятий рік. Квітень. Синій швидкозшивач фінансового звіту тресту Василя Мельника. Ти приніс Вікторії стос документів, коли вона проходила практику. Сказав, що це звичайні накладні на поставку цементу та арматури, які треба терміново підписати для закриття кварталу. Вона довіряла тобі. Вона була закоханою, наївною дівчиною, яка до того ж зашивалася перед державними іспитами, і підписала все підряд, не перевіряючи кожен аркуш. А всередині того стосу ти сховав один-єдиний папірець — акт внутрішнього аудиту на виведення семи мільйонів гривень на рахунки підставної фірми-прокладки.

— Вона... вона сама підписала! Її підпис справжній! Судова експертиза це підтвердила! — закричав Воронов, і його голос зрадницьки зірвався на високий фальцет.

— Так, її підпис справжній. Вона зробила жахливу помилку, бо була неуважною стажеркою, — Андрій різко нахилився вперед, заглядаючи прямо в налякані, розширені зіниці Воронова. — Але Вікторія лише завірила папір своїм автографом. Вона не бачила і не отримувала цих грошей. А от хто фізично забрав ці сім мільйонів готівкою з каси «Захід-Бізнес-Банку» наступного ранку? Копія аудиту, яку Ткачук так люб'язно підкинув мені в кабінет, обривається на підписі Віки. Але до оригіналу, який ви ховаєте в цій будівлі, додається банківський касовий ордер номер чотириста чотири. І на цьому ордері, як реальний отримувач коштів від імені фірми «Норд-Інвест», стоїть твій розмашистий підпис, Денисе. І твоя копія паспорта.

Воронов повністю зблід. Його рот безпорадно відкрився, наче він намагався ковтнути повітря, але легені відмовлялися працювати. Весь його залізобетонний захист, який він вибудовував десять років, розсипався від однієї фрази Андрія.

— Ткачук тримав тебе на цьому гачку весь цей час, — продовжував Андрій, і кожне його слово звучало в тиші залу як удар судового молотка. — Ти думав, що ти генеральний директор і повноправний партнер? Ні, ти був просто ручним інструментом, який виконував брудну роботу. Якщо цей оригінал касового ордера з твоїм підписом і копією паспорта зараз поїде зі мною до Києва в прокуратуру — ти сядеш за розкрадання в особливо великих розмірах за попередньою змовою. Володимире Михайловичу викрутиться, у нього тисячі зв'язків, зачіпок і найкращі адвокати країни. А от ти, Денисе, підеш на дно першим. І отримаєш максимальні дванадцять років із конфіскацією всього майна. Твоя спортивна «Ауді» під вікнами якраз піде в рахунок держави.

Воронов судомно повернувся до Ткачука. На його обличчі, крізь шари дорогого тонального крему, проступив чистий, тваринний жах. Його підбори дрібно застукали по паркету.

— Володимире Михайловичу... Віддайте йому цей папір! Будь ласка! — майже заскиглив Воронов, хапаючи Ткачука за рукав піджака. — Він же мене згноїть у колонії! Компанію все одно за борги забирають, банку більше немає, Горський нас кинув! Віддайте оригінал!

Ткачук навіть не поворухнувся. Він повільно, з глибокою зневагою прибрав руку свого генерального директора зі свого рукава. Старий рейдер дивився лише на Андрія, визнаючи в душі, що цей лондонський аналітик прорахував не просто сухі цифри в реєстрах — він філігранно зіграв на людській слабкості, боягузтві та егоїзмі.

— Боягуз, — тихо, ледь чутно процідив Ткачук, підводячись із крісла. — Я казав твоїй матері, Денисе, що не варто мати справу зі слимаками.

Старий рейдер повільно підійшов до великої, дорогої картини із зображенням старого Тернопільського замку, що висіла на стіні за його кріслом. Коротким, різким рухом він відсунув масивну раму вбік. За нею відкрилася глибока ніша, в яку був намертво замурований важкий сірий сейф п'ятого класу захисту.