48

Вівторок, десять годин ранку. Сонце безжально розжарювало асфальт на вулиці Шептицького. Біля чотириповерхової скляної будівлі «Поділля-Буд-Інвест» панував незвичний для буднього дня рух. Шлагбаум на в’їзді був зафіксований у піднятому положенні. Охорона в нових чорних костюмах замість звичної тактичної форми нервово переминалася з ноги на ногу біля центрального входу, раз у раз поправляючи завушні мікрофони радіостанцій.

Система безпеки офісу офіційно працювала в режимі «гості». Це означало, що важкі магнітні турнікети на першому поверсі були відключені, пропускаючи київських чиновників та представників міністерських комісій, які приїхали на закритий тендер з приватизації Кременецького заводу.

На третьому поверсі, у великому конференц-залі з панорамними вікнами та масивним столом із темного дуба, панувала задушлива, наелектризована атмосфера.

Денис Воронов стояв біля інтерактивної дошки, судомно перевіряючи слайди презентації. Його дорогий італійський піджак сидів на ньому бездоганно, але комірець сорочки був вологим від поту. За останні дві доби Денис не спав ні хвилини. Синя папка автоматичного сповіщення від «Захід-Бізнес-Банку» про те, що їхній чотиримільйонний кредит викуплений невідомим лондонським фондом «Stellar-Capital», досі лежала на краю столу, наче нерозірвана міна.

— Денисе, не смикайся, — глухо процідив Володимир Ткачук, який сидів на чолі столу, перебираючи масивні чотки. Його обличчя було похмурим, а під очима залягли глибокі зморшки. — Київські інвестори вже внизу. Вони приїхали купувати завод, а не розбиратися з нашими банками. Проведеш презентацію, підпишемо протокол тендеру, заберемо акції, а з цим «Лондоном» розберемося через наших людей у податковій. Ніхто не забере у нас компанію в Тернополі.

Двері конференц-залу плавно розчинилися, і всередину почали заходити поважні гості — троє представників міністерства в строгих костюмах та двоє столичних банкірів, які виступали гарантами угоди. Вони розсілися по місцях, розкладаючи блокноти.

— Панове, ми раді вітати вас... — розпочав Воронов, намагаючись надати своєму голосу звичної впевненості й піднімаючи пульт від екрана.

Але закінчити фразу він не встиг.

Важкі дубові двері зали засідань не просто відчинилися — вони з глухим гуркотом ударилися об обмежувач. На порозі з'явився Андрій Мельник.

Він виглядав бездоганно: темно-сірий костюм-трійка, білосніжна сорочка, ідеально зав'язана краватка. Його погляд був настільки холодним і фокусованим, що київські чиновники мимоволі повернули голови в його бік. Одразу за його спиною, закриваючи собою весь дверний проріз, став Артур. Начальник охорони заклав руки за спину, і під його розстебнутим піджаком чітко вгадувався важкий силует оперативної кобури.

— Ви хто такий? Вхід тільки за перепустками! Охорона! — вигукнув Воронов, і його голос зрадницьки зірвався на фальцет.

Ткачук повільно підвівся з крісла, його пальці до хрускоту стиснули чотки. — Мельник... Ти що тут забув, лондонський вискочка? Охорона, виведіть його геть!

— Твоя охорона зараз дуже зайнята, Володимире, — спокійно, майже ліниво промовив Андрій, проходячи вглиб залу і зупиняючись прямо навпроти Дениса Воронова. — Вони вивчають нові посадові інструкції від представників фонду «Stellar-Capital», який від учорашнього вечора є єдиним і повноправним власником будівлі, в якій ми зараз перебуваємо.

Андрій легким рухом кинув на стіл, прямо поверх документів тендеру, товсту шкіряну папку з гербовими печатками.

— Договір відступлення права вимоги за кредитною угодою номер 412 від «Захід-Бізнес-Банку», — чітко, карбуючи кожне слово, вимовив Андрій. — Оскільки компанія «Поділля-Буд-Інвест» порушила пункт про фінансовий моніторинг, приховавши від банку судове обтяження на земельну ділянку біля озера, ми, як новий кредитор, оголосили дефолт за вашим кредитом. Прямо зараз ваші корпоративні права на компанію переходять у нашу власність за заставною процедурою.

Київські чиновники почали здивовано перезиратися, один із них миттєво закрив свій ноутбук. — Почекайте, яка застава? Який дефолт? Володимире, у вас що, компанія під банкрутством? — обурено запитав представник міністерства.

— Це брехня! Це рейдерське захоплення! — закричав Воронов, і його обличчя стало багровим. Він кинувся до Ткачука, шукаючи підтримки, але старий лис лише мовчки дивився на папери, розуміючи, що фінансовий зашморг затягнувся намертво.

— Це не рейдерство, Денисе. Це чистий, дистильований капіталізм, — Андрій сперся руками об дубовий стіл, наближаючи своє обличчя до Воронова. — Ти думав, що якщо підставив дівчину у 2016 році, підсунувши їй на підпис фальшивий транш на сім мільйонів, то про це ніхто не дізнається? Ти десять років ховався за спиною Ткачука. Але сьогодні твоя гра закінчена.

Андрій повернувся до Артура: — Артуре, закрий двері. Панове з Києва, я прошу вас залишити приміщення через боковий вихід. У нас тут суто внутрішня сімейна розмова. Тендер скасовано.

Київська делегація, оцінивши холодний погляд Артура та залізну рішучість Андрія, почала швидко збирати речі й поспіхом залишати залу засідань. За хвилину в кабінеті залишилися тільки четверо: Андрій, Артур, Ткачук і блідий як смерть Денис Воронов, у якого почали дрібно тремтіти підбори туфель.