47

Понеділок зустрів Тернопіль задушливою, спекотною тишею. На відміну від штормових вихідних, небо над містом було абсолютно чистим, а озеро здавалося нерухомим дзеркалом, у якому відбивалися золоті бані церков. Але ця тиша була фальшивою — в повітрі вже пахло грозою великого переділу власності.

Андрій стояв біля вікна палати номер три на другому поверсі приватної клініки. На ньому вже був бездоганний сірий костюм, присланий Артуром з його лондонських запасів, але під очима все одно залягли глибокі тіні.

На ліжку, спираючись на високі білі подушки, сиділа Вікторія. Стерильну пов'язку з її обличчя вже зняли, залишивши лише тонку лінію медичного клею на скроні та легку блідість. Вона повільно пила воду з маленької склянки, уважно спостерігаючи за кожним рухом Андрія.

— Тобі потрібно поспати, Андрію, — тихо сказала вона, ставлячи склянку на тумбочку, де поруч лежав свіжий букет польових ромашок, які він приніс на світанку. — Ти виглядаєш так, ніби знову збираєшся штурмувати барикади.

Андрій повернувся до неї, і його обличчя пом'якшало. Він підійшов ближче, сідаючи на край ліжка, і обережно взяв її за руку. Його пальці нарешті були теплими й надійними.

— Поспати я встигну у середу, Віко, — він підніс її долоню до своїх губ. — Завтра о десятій ранку — той самий закритий тендер на викуп Кременецького заводу. Воронов і Ткачук уже бачать себе королями будівельного ринку західної України. Вони ще не знають, що зашморг на їхніх шиях уже затягнувся.

— Ангеліна впоралася з документами? — Вікторія занепокоєно рушила здоровою рукою.

— Ба більше ніж впоралася, — Андрій дістав із внутрішньої кишені піджака складений вчетверо офіційний аркуш із водяними знаками та печатками «Захід-Бізнес-Банку». — Учора о дев'ятій вечора Горський особисто підписав договір цесії. Мій лондонський фонд «Stellar-Capital» офіційно викупив увесь борг компанії «Поділля-Буд-Інвест». Чотири мільйони євро. Прямо зараз, поки ми говоримо, юридичний департамент Ткачука на Шептицького стоїть на вухах. Банківська система надіслала їм автоматичне сповіщення про зміну кредитора. Вони в паніці намагаються дізнатися, хто такий цей «лондонський анонім», який за одну ніч забрав усі їхні застави.

Вікторія глибоко вдихнула, дивлячись на документ. Вона, як архітектор і колишній стажер її батька, чудово розуміла масштаб катастрофи для Воронова.

— Денис не віддасть компанію просто так, Андрію, — прошепотіла вона, і в її очах знову промайнув той самий студентський страх із 2016 року. — Він боягуз, але коли боягуза заганяють у кут, він стає непередбачуваним. У його сейфі лежить оригінал мого підпису. Якщо він зрозуміє, що втрачає все, він може просто спалити ці папери. І я ніколи не відмию своє ім'я перед пам'яттю твого батька.

Андрій міцніше стиснув її пальці, і в його погляді спалахнув той самий холодний, затятий вогонь, який колись змусив капітулювати найжорсткіших рейдерів у лондонському Сіті.

— Він не встигне нічого спалити, Віко. Завтра ми зайдемо туди легально, як нові власники його боргів. Артур повністю контролює периметр будівлі. Його хлопці зафіксували, що Ткачук двічі викликав до себе начальника своєї приватної охорони. Вони готуються до гіршого, але вони чекають на маски-шоу чи податкову поліцію. Вони не чекають на нас із фінансовим ультиматумом.

Двері палати тихо прочинилися, і на порозі з'явився Артур. Він був у звичайному цивільному одязі, але його постать випромінювала таку концентрацію сили, що навіть медичний персонал у коридорі мимоволі обходив його стороною.

— Андрію Васильовичу, пора, — коротко кинув начальник охорони, киваючи на вихід. — Наші київські інвестори, які нібито приїхали на тендер Воронова, щойно приземлилися в аеропорту Львова. Мої машини їх зустріли. Вони гратимуть за нашим сценарієм. Ангеліна чекає в машині.

Андрій підвівся, нахилився до Вікторії і ніжно поцілував її в щоку, прямо біля лінії медичного клею. — Відпочивай і ні про що не турбуйся. Завтра все закінчиться.

— Повернися живим, Андрію, — тихо попросила вона, дивлячись йому вслід. — Мені не потрібен цей проект без тебе.

О другій годині дня чорний позашляховик Артура повільно проїжджав повз чотириповерхову офісну будівлю компанії «Поділля-Буд-Інвест» на вулиці Шептицького. З вікна машини Андрій уважно розглядав об'єкт майбутньої атаки.

Будівля виглядала як справжня фортеця: масивні дзеркальні вікна, які не дозволяли побачити, що відбувається всередині, високий паркан із кованого заліза та двоє кремезних охоронців у чорній формі біля шлагбаума. На парковці перед входом стояв розкішний «Мерседес» Ткачука та спортивний «Ауді» Дениса Воронова.

— Дивіться на третій поверх, — Артур злегка пригальмував, вказуючи підборіддям на великі панорамні вікна під самим дахом. — Там зараз іде засідання. Воронов намагається терміново знайти альтернативні гроші через свої кримінальні зв'язки в Одесі, щоб перекрити викуплений нами кредит. Але великі фонди не працюють з криміналом за дві години. Вони в капкані.

На задньому сидінні Ангеліна відкрила свій планшет, перевіряючи останні юридичні виписки. — Андрію Васильовичу, державний реєстратор у Києві щойно вніс зміни до реєстру обтяжень. Тепер офіційно: будь-які правочини щодо майна «Поділля-Буд-Інвест» заблоковані до моменту повного розрахунку з новим кредитором — тобто з вашим фондом. Воронов завтра навіть стілець зі свого кабінету не зможе продати легально.