46

Лікар повільно підійшов до Андрія, розминаючи затеклі пальці. На його синюватому хірургічному костюмі виднілися темні плями від антисептика. Він уважно подивився на розірвану сорочку Андрія, на його заляпані болотом руки, і на втомленому обличчі медика з'явилася тонка, розуміюча посмішка.

— Ви чоловік? — запитав він низьким, хрипким голосом.

— Так... Що з нею, лікарю? Говоріть як є, — Андрій зробив крок уперед, ловлячи кожну зміну в міміці хірурга.

— Заспокойтеся, найгірше позаду. Струс головного мозку середнього ступеня. Обличчя трохи зачепило уламками пластику від торпеди, але рани поверхневі, шви накладати не довелося — обійшлися медичним клеєм, тож шрамів не залишиться, за красу не хвилюйтеся. Гематома на скроні велика, але внутрішнього крововиливу немає. Ми ввели їй сильні заспокійливі та знеболювальні. Зараз її переводять у палату інтенсивної терапії. Вона спить.

Андрій відчув, як у грудях нарешті розтиснулися важкі лещата, які не давали йому дихати від самої дамби. — Я можу побути з нею? Хоча б кілька хвилин.

Лікар подивився на годинник на стіні, який показував четверту ранку, а потім на сувору постать Артура, що мовчки височіла за спиною Андрія.

— Офіційно відвідування дозволені з десятої ранку. Але враховуючи, що ви рознесли мені приймальне відділення своїм виглядом... Проходьте. Тільки тихо. Їй потрібен абсолютний спокій.

Палата номер три на другому поверсі зустріла Андрія тихою, розміреною пульсацією медичних моніторів. Вікторія лежала на спеціальному функціональному ліжку під легкою білою ковдрою. На її лівій руці була закріплена канюля крапельниці, з якої прозора рідина повільно, крапля за краплею, стікала у вену. Ліва сторона її обличчя була закрита стерильною пов'язкою, а на губах виднілася маленька запечена тріщинка.

Вона здавалася такою тендітною і маленькою в цьому величезному медичному ліжку. Кудись зникла вся її залізна тернопільська броня, весь той гордий захисний бар'єр, який вона виставляла перед світом.

Андрій безшумно підкотив до ліжка м'який стілець і повільно опустився на нього. Він боявся навіть дихнути, щоб не порушити її сон. Олівець... Його права рука, яка ще вчора впевнено креслила лінії скляного купола, тепер тремтіла, коли він обережно, кінчиками пальців, торкнувся її правої, вільної від катетерів долоні. Її шкіра була прохолодною.

— Вибач мені, Віко... — ледь чутно прошепотів він у напівтемряву палати, схиляючись до її руки. — Який же я ідіот. Я дозволив старому болю засліпити себе. Я забув, що ти — це єдине, що має значення.

Він сидів так більше години, слухаючи рівний ритм її дихання та пищання апаратів. Світанок повільно пробивався крізь жалюзі, розрізаючи сіру темряву кімнати блідо-рожевими лініями.

Близько п'ятої ранку пальці Вікторії всередині його долоні ледь помітно сіпнулися. Андрій миттєво підняв голову. Її довгі вії затремтіли, і вона повільно, з важкістю розплющила праве око. Погляд спочатку був блукаючим, затуманеним ліками, але щойно вона впізнала силует Андрія, її зіниці звузилися, а на обличчі відобразилася слабка, але чітка гримаса болю та спогадів.

— Андрію?.. — її голос був настільки сиплим і тихим, що він ледь розібрав звуки. — Де Богдан?.. Що з машиною?..

— Тихо, тихо, люба, не ворушися, — він м'яко притиснув її руку до своїх губ. — Богдан у безпеці, в готелі з Ангеліною. Він думає, що ми на нічній зустрічі з німцями. З тобою все буде добре, ти в лікарні. Лікарі кажуть, що за тиждень будеш на ногах.

Вікторія спробувала повернути голову, але скривилася від різкого нападу запаморочення. Пов'язка на скроні натягнулася. — Папка... Той підпис... Андрію, я клянуся тобі, я не зраджувала твого батька... — в її оці знову блиснула сльоза, яка повільно покотилася до вуха.

— Я знаю, Віко. Я все знаю, — перебив її Андрій, і в його голосі було стільки ніжності та каяття, що вона на мить затихла, пильно вдивляючись у його втомлені, почервонілі очі. — Артур усе з'ясував. Це був Денис Воронов. Це він підсунув тобі документи у шістнадцятому році, скориставшись твоєю довірою, і підставив під удар. Вони спеціально привезли мені копію, щоб посварити нас і прибрати тебе як свідка. Ти ні в чому не винна. Це я... я винен, що не захистив тебе відразу.

Вікторія довго дивилася на нього, важко дихаючи. Хімічний туман від медикаментів заважав їй думати, але вона відчувала головне — лід у його погляді розтанув. Пароксизм недовіри минув, залишивши після себе лише руїни, які їм тепер належало відбудовувати разом.

— Денис... — тихо промовила вона, заплющуючи око. — Він завжди... завжди дивився на папери Василя Петровича. Я була дурною...

— Ти була закоханою дівчиною, яка вірила людям, — Андрій обережно поправив ковдру на її плечах. — А тепер відпочивай. Спи. Мені потрібно закінчити одну справу в місті. Обіцяю тобі: до того, як ти випишешся з цієї палати, ні Ткачука, ні Воронова в будівельному бізнесі цього міста більше не буде. Вони відповісти за кожен метр твоєї понівеченої машини і за кожну краплю твоєї крові.

Вона не відповіла — сильне снодійне знову почало діяти, тягнучи її назад у глибокий, рятівний сон. Її дихання вирівнялося.

Андрій повільно підвівся, акуратно випустив її долоню і попрямував до виходу. Коли він відчиняв двері, його обличчя знову змінилося. М'якість зникла. Назовні виходив той самий безжальний інвестиційний хижак із лондонського Сіті, який не знав жалю до ворогів.