44

Нічна злива, що раптово накрила Тернопіль, перетворила міські вулиці на суцільні бурхливі потоки брудної води. Важкі, холодні краплі з шаленою силою лупили по лобовому склу старого сріблястого «поліка», який Вікторія завела майже на автоматах. Вона навіть не пам’ятала, як її пальці відшукали ключі в кишені плаща і як вона вискочила через бокові двері офісу на Валовій.

Вона міцно, до білизни в суглобах, стискала пластикове кермо. Сльози застилали очі, і кожні кілька секунд їй доводилося витирати обличчя рукавом сорочки, щоб хоч трохи бачити дорогу попереду. Склоочисники працювали на максимальній швидкості, видаючи надривний, ритмічний скрип, але вони фізично не встигали давати раду з цією суцільною стіною води.

Усередині неї все випалило вщент. Залишилася тільки порожнеча і дика, пульсуюча образа, яка переростала в глухий гнів.

«Винна без вини, — стукало в її скронях синхронно з важкими ударами грому. — Десять років... Десять років я жила в цьому місті під дівочим прізвищем, рахувала кожну копійку, відмовляла собі в усьому, аби тільки підняти Богдана і не дати згноїти батькові папери. Я вистояла проти судових виконавців, проти погроз Елеонори в Кракові. А йому, великому лондонському аналітику, виявилося достатньо одного папірця від Ткачука, щоб викреслити мене з життя і назвати шпигункою».

На круговому розвороті біля філармонії машину злегка занесло на мокрій бруківці. Вікторія судомно вирівняла кермо, втиснувши педаль гальма. Вона не поїхала додому — вона просто не могла зараз з'явитися перед сином у такому стані. Її вела чиста, руйнівна емоція: знайти відповіді й захистити себе самотужки. Вона їхала до єдиної людини, яка могла стояти за цим підписом із 2016 року — до Дениса Воронова.

Вона знала від Ангеліни, що Денис тепер очолює «Поділля-Буд-Інвест» і по п'ятницях часто буває в закритому клубі на Шептицького. Якщо він підсунув їй той документ десять років тому серед сотні звичайних будівельних накладних під час її студентської практики, він відповість за це прямо зараз.

Вікторія різко повернула праворуч, залишаючи позаду темні силуети центральних кварталів, і вискочила на довгу, неосвітлену дамбу, що з'єднувала два береги тернопільського озера. Вона була настільки засліплена власним болем, що не помітила, як через два перехрестя за нею, вимкнувши габаритні вогні, плавно прилаштувався важкий чорний мікроавтобус із тонованим склом. Він ішов за нею як тінь, ідеально тримаючи дистанцію в лініях зливи.

Тим часом у кабінеті на Валовій Андрій усе ще стояв над розгорнутою синьою папкою. Слова Артура про Дениса Воронова повільно, але безжально протвережували його затуманений мозок.

— Боже... Денис... — Андрій заплющив очі, хапаючись за голову. — Він же крутився біля неї весь останній курс. Він мав доступ до її столу, до касових ордерів, коли вона зашивалася перед іспитами...

— Саме так, Мельник, — Артур різко закрив швидкозшивач і підхопив свій телефон. — Ткачук розіграв карту професійно. Вони витягли стару студентську закладку, щоб розбити ваш єдиний щит. Вони знали, що ви — параноїк із лондонським синдромом недовіри, і ви самотужки виженете Вікторію під удар. А тепер дивіться на екран.

Начальник охорони розгорнув невеликий планшет із цифровою картою міста. Маленький червоний маркер, прив'язаний до телефона Вікторії, швидко рухався в бік мікрорайону «Дружба» через дамбу.

— Вона йде по Руській, — Артур швидко перевірив правою рукою кріплення кобури під пахвою. — Але подивіться сюди: поруч із її маркером йде ще один сигнал. Мої хлопці засікли частоту рацій шісток Ткачука. Вони ведуть її від самого офісу. Вони чекають, поки вона виїде на дамбу, де через ремонт відключили камери і ліхтарі. Це ідеальне місце для підлаштованої аварії. Збирайтеся, Мельник. Якщо ми не встигнемо, цей меморандум ви будете підписувати на її могилі.

Андрій відчув, як усередині все похололо від дикого, паралізуючого жаху. Каяття душило його, перехоплюючи подих. Він, який вважав себе генієм стратегії, прорахував мільярдні ризики на біржах, виявився повною нікчемою в емпатії.

Вони вискочили на задній двір офісу під проливний дощ. Потужний дизель позашляховика Артура глухо загарчав у глухому заулку. Андрій заскочив на переднє пасажирське сидіння, на ходу закриваючи двері. Його біла сорочка миттєво промокла наскрізь, волосся прилипло до лоба, а пальці судомно стискали телефон, слухаючи лише довгі, безглузді гудки. Вікторія не брала слухавку.

Важка машина з лінзовими фарами різко рушила з місця, вилітаючи на порожню мокру бруківку, піднімаючи навколо себе гігантські хвилі води.

На дамбі було темно, як у домовині. Через ремонтні роботи старі ліхтарі повністю демонтували, а тимчасові світлодіодні маркери просто потонули в калюжах. З лівого боку від Вікторії, за низьким бетонним парапетом, вирувало чорне озеро, об стіни якого з глухим гуркотом билися важкі штормові хвилі. З правого — тягнулася стіна старого парку, де вікові верби гнулися до землі під поривами вітру.

Вода на дорозі була глибокою. Коли «полік» Вікторії вискочив на середину дамби, колеса на мить втратили зчеплення. Ефект аквапланування змусив машину небезпечно хитнутися. Вікторія мимовільно скинула швидкість до сорока кілометрів на годину, намагаючись втримати траєкторію.

Раптом у дзеркалі заднього виду спалахнуло потужне, засліплююче світло.

Вона зажмурилася від несподіванки. Чорний мікроавтобус, що йшов позаду, увімкнув дальнє світло і почав стрімко наближатися. Вже за секунду його масивний кузов майже впритул підійшов до її заднього бампера.