43

Вікторія дивилася на синю папку, яку Андрій тримав перед її обличчям, і відчувала, як усередині все німіє. Великі чорні літери внутрішнього аудиту будівельного тресту «Мельник-Буд» за квітень 2016 року розпливалися перед очима, але її власний підпис у самому низу сторінки — В. В. Коваль — зблиснув, наче лезо ножа.

— Що це?.. — її голос прозвучав ледь чутно, майже по-дитячому беззахисно. — Андрію, звідки це у тебе?

— Кур'єр Ткачука привіз п'ять хвилин тому, — Андрій говорив тихо, але в цій тиші ховалася така крижана, залізобетонна лють, якої Вікторія не чула від нього навіть під час їхніх найважчих суперечок у Краківському готелі. — Вони ювелірно прорахували час, Віко. Чекали, поки ми підпишемо меморандум, щоб я не зміг просто так скасувати презентацію перед німцями. А тепер подивися на дату. Четверте квітня дві тисячі шістнадцятого року.

Він зробив крок ближче, і його тінь у світлі настільної лампи важко зламалася на білій стіні кабінету.

— Давай згадаємо той квітень, — продовжив Андрій, і кожне слово вилітало з його уст як гільза. — Наш останній курс у Тернопільському технічному. Ми тоді щойно почали зустрічатися. Я був закоханий як хлопчисько, приводив тебе в офіс до батька, показував перші начерки Набережної... А ти раптом почала розпитувати мене про фінансові звіти, про те, як батько проводить платежі, де лежать дублікати ключів від сейфа виконроба. Я думав, це щирий інтерес дівчини, яка хоче пов'язати своє життя з архітектурою. А ти просто проходила практику в тресті й паралельно зливала інформацію Ткачуку та Касперському?

— Андрію, зупинись! Що ти таке говориш?! — з очей Вікторії бризнули сльози, вона спробувала схопити його за руку, але він різко, майже грубо відсахнувся. — Ти збожеволів? Я не підписувала цей документ! Я ніколи в житті не бачила цих рахунків на виведення семи мільйонів! Так, я працювала з первинною документацією, рахувала накладні на цеглу, арматуру, але фінансові транші такого рівня...

— Тут стоїть твоя персональна віза, Віко! — Андрій з силою вдарив долонею по столу, так що порцеляновий келих із водою здригнувся і ледь не перекинувся. — Я лондонський фінансовий аналітик, я десять років працюю з документами і вмію відрізняти підробку від оригіналу. Це твій почерк. Твій характерний нахил літер, твій розчерк наприкінці. Саме через цей платіж на рахунки «Норд-Інвесту» податкова заблокувала всі активи мого батька. Це був перший, смертельний удар, після якого у нього стався інсульт. Я десять років шукав зрадника серед його старих заступників, інженерів, виконробів... А зрадник весь цей час виховував мого сина?

Ці слова вдарили Вікторію прямо в серце, сильніше за будь-який фізичний ляпас. Вона замовкла, її губи затремтіли, а в погляді страх миттєво змінився глибокою, смертельною образою. Вся та залізна незалежність, яку вона вибудовувала роками самотності в Тернополі, поки він будував кар'єру в Сіті, зараз піднялася в ній непробивною захисною стіною.

Артур, який весь цей час мовчки стояв біля дверей, блокуючи вхід до кабінету від випадкових гостей фуршету, важко кашлянув і зробив крок уперед: — Андрію Васильовичу, зачекайте. Ткачук — старий лис. Це може бути витончена провокація...

— Вийди, Артуре, — не повертаючи голови, процідив Андрій. — Це наша внутрішня справа.

— Я не вийду, тому що назовні німці, і якщо хтось із них зараз загляне сюди, вашому меморандуму кінець, — жорстко відрізав начальник охорони. — Але якщо ви включили режим прокурора, то хоча б вислухайте іншу сторону.

Вікторія гірко посміхнулася, витираючи сльози тильною стороною долоні. Вона випрямила спину, і в її зелених очах спалахнув холодний, гордий вогонь.

— Не треба, Артуре. Не захищай мене перед ним, — її голос став тихим, ламким, але дивовижно твердим. — Десять років минуло, Андрію. Ти приїхав сюди з Лондона, наздогнав мене на пероні в Перемишлі, тримав на руках нашого сина, говорив, що ми — твій єдиний проект, твоя родина... Але в глибині душі ти так і залишився тим самим підозрілим, самотнім снобом, який нікому не вірить. Тобі вистачило одного папірця від будівельної мафії, щоб перекреслити все. Щоб повірити, ніби дівчина, яка в холодних орендованих квартирах, без копійки грошей, роками берегла креслення твого батька від судових виконавців, насправді — підла шпигунка з твого студентського минулого.

Андрій мовчав, його щелепи були стиснуті до судомного хрускоту. Його аналітичний розум, засліплений старою травмою та болем від втрати батька, зараз відчайдушно боровся з серцем, яке благало повірити їй.

— Твоїй родині тоді потрібні були гроші, Віко. Твій батько сильно хворів, ви ледве зводили кінці з кінцями... — глухо промовив він.

— Так, мій батько хворів! І так, нам потрібні були гроші! — вигукнула вона, і нова хвиля сліз прокотилася по її щоках. — Але я ніколи, чуєш, ніколи не взяла б брудних грошей за зраду людини, яка замінила мені вчителя. Василь Петрович був для мене святим. Якщо ти вважаєш, що я вбила твого батька і зруйнувала твоє життя — шукай свої оригінали сам. Керуй цим фондом сам. Будуй це скляне небо сам. Я більше не братиму участі в цьому фарсі.

Вона різко розвернулася, підхопила з вішака свій темний плащ і, не озираючись, вибігла з кабінету через бокові двері, що виходили на задній двір офісу.

У кімнаті повисла важка, задушлива тиша. За вікном раптово, наче за командою, небо розірвав перший гучний удар літньої грози, і великі краплі зливи з силою забарабанили по підвіконню.