42

Вікторія впевнено крокнула до великого інтерактивного екрана, встановленого в центрі лекторію. Усі погляди німецьких гостей були прикуті до неї. Вона глибоко вдихнула прохолодне повітря атріуму, відчуваючи, як сонячне світло з купола м'яко зігріває її плечі, і розпочала презентацію. Вона говорила бездоганною англійською мовою — спокійно, чітко, без жодного натяку на хвилювання.

— Докторе Вернер, панове, — Вікторія увімкнула перший слайд, на якому з'явилася детальна тривимірна модель берегової лінії Тернопільського озера. — Друга черга нашого проекту — це не просто розширення території Дитячого центру. Це екологічна регенерація всієї затоки. Мій чоловік, Андрій, адаптував інженерні розрахунки Василя Мельника під сучасні європейські стандарти Green Energy.

Німецькі архітектори схилилися над своїми планшетами, уважно вивчаючи графіки.

— Ми інтегрували в конструкцію набережної систему відкритих очисних каскадів, — продовжувала Вікторія, демонструючи інженерні розрізи. — Вода з озера проходитиме крізь природні фільтри з водоростей та гравію, повертаючись у затоку повністю очищеною. Ми створюємо простір, де місто і природа дихають разом.

Презентація тривала близько сорока хвилин. Коли на екрані згасло світло останнього рендера, під скляним куполом на кілька секунд запала тиша. Потім доктор Клаус Вернер повільно підвівся зі свого місця. На його обличчі відображалася глибока, щира повага. Він почав повільно аплодувати, і вся німецька делегація миттєво підхопила цей gesture.

— Outstanding, Frau Melnyk! — гучно вимовив Вернер англійською. — Ваш підхід до екології та громади міста — це саме те, що шукає холдинг «Bau-Крафт». Андрію, ваша дружина — справжнє серце цієї компанії.

Андрій посміхнувся, підходячи ближче до Вікторії і міцно беручи її за руку. — Я знаю це краще за всіх, докторе Вернер. Тому наше бюро й працює як один організм. Ангеліна мовчки піднесла до центрального столу важку шкіряну папку. У ній лежали готові примірники Меморандуму про стратегічне партнерство та мільйонні інвестиції. Доктор Вернер дістав із внутрішньої кишені піджака свою масивну пір'яну ручку з золотим пером і впевненим рухом поставив свій підпис на першому екземплярі. Андрій узяв ручку наступним. Його права рука зараз була абсолютно спокійною, надійною та твердою. Він упевнено розписався поруч із німецьким партнером. Третьою свій підпис, як офіційний директор Благодійного фонду, поставила Вікторія. Коли перо завершило останню літеру її прізвища — Мельник — спалахи камер місцевих журналістів яскраво засліпили простір атріуму. Меморандум було підписано. Великі європейські гроші офіційно зайшли в Тернопіль. Святковий фуршет був у самому розпалі. Журналісти брали інтерв'ю у доктора Вернера, малий Богдан крутився біля фуршетних столів під наглядом Ангеліни, а Андрій на мить відійшов до панорамного вікна, тримаючи в руці келих із мінеральною водою. Він дивився на плесо озера, відчуваючи неймовірне полегшення. Але це тривало рівно до того моменту, поки до нього швидким, майже безшумним кроком не підійшов Артур. Начальник охорони виглядав блідим і зосередженим.

— Андрію Васильовичу, відійдемо на два слова в кабінет фонду. Терміново, — тихо, але владно промовив Артур.

— Щось із безпекою делегації? — нахмурився Андрій.

— Гірше. Це стосується Вікторії Володимирівни. І... вашого батька. Хлопці Ткачука щойно передали мені одну річ через кур'єра. Вони спеціально чекали моменту, коли ви підпишете меморандум, щоб скинути цю бомбу.

Через хвилину вони вже були в кабінеті на першому поверсі. Артур закрив двері на замок і поклав на стіл старий, припалий пилом синій пластиковий швидкозшивач із логотипом колишнього будівельного тресту Василя Мельника.

— Що це? — Андрій поставив келих і підійшов до столу.

— Це оригінали внутрішнього аудиту тресту за квітень 2016 року, — Артур розгорнув папку на сторінці з фінансовими траншами. — За два місяці до того, як ваш батько збанкрутував, а компанію «Норд-Інвест» за безцінь викупила Елеонора Касперська. Подивіться на цей документ. Це дозвіл на виведення семи мільйонів гривень оборотних коштів на підставні рахунки рейдерів.

Андрій вчитувався в сухі цифри, але його погляд миттєво спустився в самий низ сторінки, туди, де стояла віза головного бухгалтера-стажера, який підтвердив легітимність операції. Там чітко, чорнилом, що вже трохи вицвіло, стояв підпис: Вікторія Володимирівна Коваль. Твердий, знайомий почерк із характерним розчерком з її студентських років. Андрій відчув, як повітря в кабінеті раптом стало гарячим і густим. Голова закрутилася від страшного, паралізуючого удару. Перед очима миттєво пронеслися спогади про їхній останній курс в університеті Тернополя... Той самий квітень, коли вони щойно почали зустрічатися, і коли Вікторія раптом почала так детально розпитувати його про фінансові справи батька й про те, де зберігаються дублікати ключів від офісу. Він десять років шукав зрадника серед старих заступників батька. А зрадник увесь цей час був поруч. Людина, яку він щойно оголосив «серцем їхнього спільного проекту».

Двері кабінету легенько сіпнулися — Вікторія, помітивши відсутність чоловіка, зайшла всередину з щасливою посмішкою на губах: — Андрію, де ти зник? Доктор Вернер хоче обговорити графік першого інвестиційного траншу...

Вона не встигла договорити. Побачивши обличчя Андрія — крижане, застигле, з диким, палаючим вогником недовіри в очах — її посмішка миттєво згасла.

— Андрію... що сталося? — вона мимовільно зробила крок назад, відчуваючи, як у кімнаті затискається невидима пружина.