41

Наступний ранок після розмови в офісі зустрів Набережну прохолодним озерним туманом. Андрій, як і обіцяв Вікторії, рівно о восьмій уже стояв на верхньому ярусі будівельного майданчика. На ньому була проста фланелева сорочка, а в руках він тримав ті самі акти звірки від рівненського постачальника, які Вікторія, як справжній залізний партнер, підготувала для нього хвилину в хвилину.

​Над головою Андрія, глухо побрязкуючи ланцюгами, розвертався стріловий кран. Будівельники якраз піднімали фінальний, центральний сегмент величезного скляного купола.

​— Андрію Васильовичу! — гукнув сивоголовий виконроб Михайлович, поправляючи захисну каску. — Замок підганяємо! Зазори йдуть міліметр у міліметр, скло тримає навантаження ідеально. До вечора закінчимо монтаж і почнемо герметизацію!

​— Чудово, Михайловичу. Головне — не поспішайте з анкерами, перевірте кожен паз, — відповів Андрій, уважно звіряючи натуру з лініями на кресленні.

​Він спустився вниз до атріуму, де Вікторія вже приймала першу партію меблів та виставкових стендів для дитячих залів. Протягом усього наступного тижня будівельний майданчик перетворився на злагоджений конвеєр. Поки Андрій контролював фінішне оздоблення фасаду та перевіряв, як сонячне світло проходить крізь готовий купол, Вікторія координувала роботу дизайнерів усередині. Навіть малий Богдан допомагав — разом із Ангеліною вони розкладали перші книжки та приладдя для малювання на поличках у світлих лекторіях.

​Час невблаганно відраховував дні до головної події цього червня.

​Рівно за тиждень, у призначений день візиту німецької делегації, туман над тернопільським озером розвіявся ще з першими променями сонця. Дитячий центр імені Василя Мельника стояв повністю готовим, виблискуючи білосніжними залізобетонними колонами, які ідеально відбивалися у дзеркальній воді.

​О чотирнадцятій годині чорні автомобілі супроводу, які координував Артур, м'яко зупинилися біля головного входу. Двері першої машини відчинилися, і на асфальт ступив доктор Клаус Вернер. Літній німець був у своєму незмінному бездоганному костюмі, але цього разу на його губах грала щира, захоплена посмішка. За ним йшли троє молодих архітекторів та топ-менеджерів холдингу «Bau-Крафт».

​Андрій та Вікторія чекали їх на ґанку. Вікторія була в елегантній смарагдовій сукні, а на її шиї тьмяно виблискував той самий мигдалевий кулон. Андрій одягнув темно-синій піджак поверх білої сорочки, випромінюючи впевненість міжнародного партнера.

​— Герр Мельник! Frau Melnyk! — доктор Вернер тепло потиснув їм руки. — Який чудовий день. Поки ми їхали від вокзалу, я був зачарований вашим містом. Але ця будівля... Вона перевершує всі мої очікування від перших ескізів у Кракові.

​— Ласкаво просимо, докторе Вернер, — спокійно відповіла Вікторія англійською. — Просимо всередину. Ми хочемо показати вам, як матеріалізується світло батька.

​Щойно німецька делегація переступила поріг і опинилася в центральному атріумі, німці синхронно зупинилися. Прямо над їхніми головами височів той самий скляний купол, монтаж якого Андрій перевіряв тиждень тому. Сонце пробивалося крізь ідеально підігнані шибки, відкидаючи на білу підлогу фантастичні геометричні тіні та заливаючи весь простір концентрованим, теплим світлом.

​Клаус Вернер повільно підійшов до однієї з колон, провів долонею по гладкому бетону і довго дивився вгору, на скляне небо. Його педантичний розум миттєво оцінив філігранну точність виконання роботи.

​— Wunderbar... — тихо промовив літній німець, повертаючись до Андрія. — Ваш батько був генієм інженерії, Андрію. Реалізувати такий світловий ліхтар без важких опор — це був шедевр для його часу. А те, як ви втілили це сьогодні в матеріалі... Юридичний відділ холдингу підготував усі папери. Ми готові інвестувати у другу чергу Набережної. Цей еко-комплекс стане нашою візитною карткою у Східній Європі.

​Андрій подивився на Вікторію, і в її очах він побачив те саме чисте, безмежне щастя, заради якого вартувало пройти через роки самотності, страхи Кракова та запеклі хвилини Перемишля.

​— Дякую, докторе Вернер, — Андрій повернувся до німця, і його голос звучав твердо й вагомо. — Але перед тим, як ми підпишемо меморандум, моя дружина, як директор фонду, хоче презентувати вам дещо більше. Екологічну концепцію очищення самої затоки, яку ми інтегрували в проект будівництва другої черги. Бо архітектура Мельників — це простір, де дихають люди.

​Вікторія впевнено крокнула до виставкового стенду, беручи до рук указку. Тіні минулого остаточно зникли, розчинені в цьому яскравому сонячному світлі, що падало з купола на їхню нову, спільну історію.