39

Український прикордонний поїзд сполученням «Перемишль — Тернопіль» мінорно постукував колесами, залишаючи позаду нічний кордон і залізничний вузол Львівщини. У затишному напівтемному купе панувала та особлива тиша, яка настає лише після великої бурі. Богдан, згорнувшись калачиком під теплою залізничною ковдрою, міцно спав, тримаючи в руці маленького іграшкового дракона, якого Андрій устиг прихопити з машини перед забігом на пероні Перемишля.

Андрій і Вікторія сиділи на протилежній полиці, тісно притиснувшись один до одного. Андрій накинув на її плечі свій піджак, який усе ще пахнув дорожнім пилом і загартованим мюнхенським парфумом. Його права долоня м'яко, але надійно тримала руку Вікторії, переплітаючи пальці.

— Я досі не можу повірити, що ти просто все кинув, — тихо, ледь чутно прошепотіла Вікторія, дивлячись на вогні українських сіл, що проносилися за вікном крізь нічну імлу. — Доктор Вернер... Твій контракт життя. Ти так довго йшов до того, щоб ім'я твого батька визнали в Європі.

Андрій повернув голову і м'яко торкнувся губами її скроні. — Контракт життя — це те, що їде зараз зі мною в цьому купе, Віко. Вернер зателефонував мені, коли ми вже сідали у вагон. Артур передав йому копії протоколів затримання тих шпигунів у Перемишлі. Знаєш, що сказав старий німець?

Вікторія здивовано підняла очі. — Що?

— Він сказав, що «Bau-Крафт» не відступить. Педантичні німці терпіти не можуть, коли кримінальні структури на кшталт «Норд-Інвесту» намагаються диктувати їм умови на європейській землі. Вернер переносить підписання меморандуму до Тернополя. Вони приїдуть на офіційне відкриття Дитячого центру. Так що моя лондонська аналітика все одно перемогла, але цього разу — завдяки тому, що я послухав серце, а не графіки.

Вікторія посміхнулася — вперше за ці довгі, виснажливі години — і сильніше притиснулася до його грудей. Мигдалевий кулон на її шиї тихо зблиснув у світлі нічника.

Наступного ранку, близько восьмої, поїзд нарешті уповільнив хід, під'їжджаючи до перону Тернопільського вокзалу. Провідниця відчинила двері, і прохолодне, таке рідне подільське повітря заповнило тамбур.

Вони виходили на перон неспішно. Андрій ніс Богдана на руках — малий усе ще протирав сонні очі, а Вікторія йшла поруч, тримаючи чоловіка під руку. На вокзальній площі їх уже чекав Артур на орендованому автомобілі, який він разом зі своїми людьми перегнав з Кракова назад через автомобільний пункт пропуску, поки Мельники їхали залізницею.

— Ласкаво просимо додому, Андрію Васильовичу, — коротко кинув Артур, відчиняючи двері машини. — У місті все спокійно. Наші хлопці чергували на об'єкті всю ніч.

Замість того, щоб поїхати до квартири, Андрій подивився на Вікторію, і вони зрозуміли один одного без слів. — Артуре, на Набережну, — тихо попросив Андрій.

Через п'ятнадцять хвилин машина м'яко зупинилася біля будівельного майданчика. Місто щойно прокидалося, тернопільське озеро виблискувало під першими променями червневого сонця, а над водою стояв легкий туман.

Вони вийшли з авто й синхронно затамували подих. Робота тут не зупинялася — будівельники якраз готували ліса для фінішного оздоблення фасаду Дитячого центру. Білі лінії залізобетонних конструкцій, викреслені колись Василем Мельником, стрімко піднімалися вгору, ідеально вписуючись у ландшафт узбережжя.

Богдан з радісним криком побіг уперед, до знайомого виконроба, а Андрій та Вікторія повільно підійшли до краю бетонного причалу, де хвилини назад хлюпала озерна вода.

— Ми вдома, — тихо сказала Вікторія, вдихаючи рідне повітря. — І тут немає жодної золотої клітки. Тільки простір.

Андрій дістав із кишені стару, потерту папку з першими оригіналами батькових креслень, яку всю дорогу тримав при собі. Він подивився на недобудований купол, а потім на Вікторію.

— Знаєш, коли Артур сварив мене в готелі, він розповів, як ти захищала ці папери перед судовими виконавицями. Тоді, у старому пуховику, з малим у візочку.

Вікторія злегка зніяковіла, опустивши очі. — Я просто знала, що це єдине, що залишилося від нашого справжнього життя.

— Ні, Віко, — Андрій узяв її за підборіддя, змушуючи подивитися на нього. — Тільки тепер я зрозумів: ти врятувала не просто креслення. Ти врятувала фундамент нашої родини. Тепер моя черга зводити стіни. Нам доведеться багато працювати — з німцями, з місцевою радою, з новими проектами. Але відсьогодні жодне рішення не буде прийнято без тебе. «Проектне бюро Мельника» — це ми обоє.

Вона нічого не відповіла. Вона просто піднялася на носочки і поцілувала його — довго, ніжно, відчуваючи солоний присмак тернопільського вітру на губах на тлі рідного озера.