38

Поїзд Intercity зупинився біля перону з важким, металевим зітханням. Пневматичні двері вагону № 4 відчинилися, і всередину тамбура відразу хлинуло вологе, прохолодне повітря. Перон № 2 станції Przemyśl Główny миттєво заповнився людьми: пасажири з важкими валізами, студенти та заробітчани поспішали до підземного переходу, що вів до залів митного контролю. Створювалася та сама прикордонна суматоха, на яку так розраховували переслідувачі.

Ті двоє у темних куртках першими вискочили на перон. Вони не тікали — вони просто розвернулися обличчям до дверей, затиснувши вихід із вагону в живі лещата. Один із них тримав руку в кишені, скануючи натовп очима хижака. Вони чекали, поки з'явиться Вікторія з дитиною.

— Ангеліно, стояти, — тихо, але владно скомандував один із охоронців Артура, який перекривав собою прохід із купе. — Не виходимо. Чекаємо на команду.

Вікторія міцно притискала до себе Богдана. Хлопчик дивився на матір своїми великими, наляканими очима. — Мам, ми знову тікаємо? — тихо запитав він. — Як тоді, у Кракові?

Вікторія відчула, як горло стиснув болісний клубок. Вона подивилася на мигдалевий кулон на своїх грудях і раптом чітко зрозуміла: ні, вона більше нікуди не тікатиме. Досить. Вона надто довго бігала від тіней минулого, і ця втеча ледь не коштувала їй щастя.

— Ні, мій хороший, — Вікторія витерла сльозу зі щоки і твердо подивилася на сина. — Ми більше не тікаємо. Наш тато вже тут.

В цей самий момент на пероні, прямо біля входу до підземного тунелю, з'явилися дві постаті. Андрій біг так, ніби за ним горіла земля. На ньому не було ні пальта, ні піджака — його біла сорочка була розстебнута на верхній ґудзик, рукава закочені до ліктів, а обличчя дихало такою запеклою рішучістю, що пасажири мимовільно звільняли йому дорогу. Поруч із ним йшов Артур, чий погляд уже зафіксував двох оперативників «Норд-Інвесту» біля четвертого вагону.

— Андрію Васильовичу, тримайтеся за мною, — коротко кинув Артур, на ходу розстібаючи ґудзик свого пальта, щоб мати швидкий доступ до зброї, якщо ситуація вийде з-під контролю.

Але підійти до вагону вони не встигли. З будівлі вокзалу, карбуючи крок по гранітних плитах, вийшов загін польської Прикордонної варти (Straż Graniczna) — чотири офіцери у камуфляжній формі та зі зброєю. Попереду них ішов чоловік у цивільному, але дуже дорогому сірому пальті, тримаючи в руках шкіряну папку з гербом України. Це був український консул, якого помічники Андрія підняли на ноги за терміновим дзвінком з Києва.

— Прошу перевірити документи у цих двох громадян, — гучно, чистою польською мовою промовив консул, указуючи пальцем прямо на людей у темних куртках. — Є обґрунтовані підозри, що ці особи здійснюють незаконне стеження за громадянами України та готують провокацію на прикордонній території.

Польські прикордонники миттєво зорієнтувалися. Старший лейтенант зробив крок вперед, заступаючи дорогу людям Касперського. — Straż Graniczna. Документи до перевірки, панове, — сухо пролунало над пероном.

Ті двоє помітно сіпнулися. Один із них спробував сунутися до кишені, але польський офіцер миттєво поклав долоню на кобуру свого пістолета-кулемета: — Руки настільки, щоб я їх бачив! До стіни, швидко!

Андрій не чекав, поки закінчиться затримання. Він прорвався повз офіцерів прямо до підніжки вагону № 4.

— Віко! — крикнув він, хапаючись за металеві поручні.

Двері купе відчинилися, і Вікторія буквально вилетіла з тамбура, тримаючи Богдана. Андрій підхопив її на руки прямо на сходинках. Вона вчепилася в його шию, ховаючи обличчя в мокрій від бігу сорочці, і її плечі судомно затремтіли від плачу.

— Андрію... вибач мені... — шепотіла вона, ковтаючи сльози. — Я так злякалася... Я думала, що ти знову вирішуєш усе сам...

— Тихо, тихо, моя рідна... — Андрій міцно притискав її до себе, а правою рукою гладив її по волоссю. — Я тут. Усе закінчилося. Ніхто вас більше не торкнеться. Меморандуми, німці, контракти — все це нічого не варте без вас. Ви — мій єдиний проект.

Богдан, який стояв поруч, міцно обняв Андрія за ногу. — Тату! Ти наздогнав поїзд! Ти швидший за електричку!

Андрій опустився на одне коліно, підхопив сина і притиснув його до грудей разом із Вікторією. Навколо них гудів вокзал, польські прикордонники жорстко перевіряли документи оперативників «Норд-Інвесту», консул закривав папку, а Артур стояв поруч, уперше за весь час їхнього знайомства дозволивши собі відкриту, теплу посмішку.