37

Чорний позашляховик летів нічною трасою А4 на схід, витискаючи зі свого турбодизеля максимум. Стрілка спідометра впевнено перетинала позначку у 180 кілометрів за годину, а звук розсікається колесами асфальту зливався у суцільний, низький гул. За вікном миготіли рідкісні вогні придорожніх заправок та темні силуети підкарпатських лісів.

Андрій сидів на пасажирському сидінні, вчепившись пальцями в ручку над дверима. Салон підсвічувався лише блідо-блакитним сяйвом навігатора, який пророкував прибуття до Перемишля о 20:35 — майже на двадцять хвилин раніше, ніж туди мав доповзти залізничними коліями польський Intercity.

Його права рука вже не німила — адреналін випалив будь-який натяк на фізичну слабкість. Вся лондонська витримка, вся маска холодного аналітика злетіла, оголивши первісний, лютий інстинкт чоловіка, чию родину намагаються відібрати.

— Артуре, що на зв'язку з поїздом? — голос Андрія звучав хрипко.

Артур, міцно тримаючи кермо обома руками й не відриваючи погляду від нічної траси, кивнув на увімкнений спікерфон.

— Хлопці тримають тамбур четвертого вагону. Ангеліна закрилася з Вікторією Володимирівною та Богданом у купе. Ті двоє з «Норд-Інвесту» не йдуть на прямий таран — у вагоні повно польських пасажирів, а залізнична охорона курсує складом. Вони просто чекають. Вони знають, що в Перемишлі пасажири з України мають вийти на перон, пройти через вузький підземний тунель до міжнародного митного термінала і пересісти на український потяг. Отам, у натовпі та тисняві, ідеальне місце, щоб розіграти «випадковий» серцевий напад, штовхнути Вікторію або просто силою заштовхати її в іншу машину.

— Вони не встигнуть, — Андрій стиснув зуби так, що хруснули щелепи. — Ми перестрінемо їх прямо на пероні.

— Не все так просто, — Артур різко перелаштувався в лівий ряд, обходячи вантажівку, і мигнув дальнім світлом. — Станція Przemyśl Główny — це прикордонна зона. Там діє особливий режим польської Прикордонної варти. Нас туди зі зброєю ніхто не впустить, а якщо влаштуємо бійку на пероні — польська поліція заарештує всіх без розбору. «Норд-Інвест» саме на це й розраховує. Їм потрібен хаос. Якщо Вікторію затримають поліцейські для «з'ясування обставин» через якусь провокацію — вона застрягне в Польщі, а Елеонора через своїх європейських адвокатів миттєво подасть зустрічний позов про незаконне вивезення дитини або підробку документів Мельника. Вони хочуть зв'язати нас судами на роки.

Андрій заплющив очі, змушуючи свій мозок повернутися в режим аналітики. Артур мав рацію. Сила тут не спрацює — вона лише підіграє ворогу. Потрібно було діяти на полі закону, але з лондонською витонченістю. На випередження.

Він дістав телефон і швидко набрав номер, який зберігав у пам'яті на крайній випадок. Номер людини, яка вела міжнародний юридичний супровід його лондонських активів.

— Марку, добрий вечір, вибач за пізній дзвінок, — заговорив Андрій чистою англійською, коли в трубці почулися гудки. — Мені потрібен терміновий вихід на консульство України в Любліні або безпосередньо на їхнього представника в Перемишлі. Зараз. У мене є завірені рішення українського суду про арешт майна Касперських та визнання мого батьківства щодо Богдана Мельника. Мені потрібно, щоб український консул особисто зустрів мою дружину та сина на пероні в Перемишлі як громадян України, що перебувають під дипломатичним захистом від провокацій.

На тому кінці дроту Марк замовк на кілька секунд, лише було чути швидкий стукіт пальців по клавіатурі. — Андрію, це займе час. Офіційні дипломатичні ноти так швидко не ходять...

— У нас немає часу, Марку! — перервав його Андрій, і в його голосі прорізався той самий владний тон, перед яким пасували британські банкіри. — Задіюй мої фондові гарантії. Подзвони заступнику міністра у Києві, з яким ми погоджували інвестиції під купол обсерваторії. Скажи, що якщо проект Мельника зараз заблокують на кордоні через бандитів Касперського — я згортаю всі інвестиційні програми в Україні і повертаю капітал до Лондона. Вони мають підняти на ноги прикордонного комісара Польщі за п'ять хвилин!

— Зрозумів. Чекай, — коротко кинув Марк і вимкнув зв'язок.

Андрій опустив телефон і подивився на Артура. Начальник охорони ледь помітно хитнув головою, висловлюючи німе схвалення. Лондонець починав грати по-крупному.

Тим часом у вагоні № 4 поїзда Краків — Перемишль панувала гнітюча тиша. Поїзд летів крізь ніч, іноді здригаючись на стрілках.

Вікторія сиділа на краєчку сидіння в закритому купе, міцно обіймаючи Богдана, який нарешті заснув, підібгавши під себе ноги. На її шиї тьмяно виблискував мигдалевий кулон. Кожна хвилина очікування здавалася їй вічністю. Вона дивилася на свої тремтячі пальці й відчувала таку глибоку провину перед Андрієм, якої не відчувала ніколи.

«Яка ж я дурна... — думала вона, втискаючись спиною в м'яку оббивку. — Піддалася старій образі, виплеснула на нього все те, що він сам терпів у Лондоні заради нас... І тепер я знову підставила сина».

Ангеліна стояла біля дверей купе, злегка відсунувши шторку. На пероні коридору, прислонившись до стіни, стояли двоє хлопців Артура. А трохи далі, біля туалету, спокійно розмовляли ті двоє чоловіків у темних куртках. Вони не ховалися. Вони просто тримали виходи, наче вовки, що загнали здобич у пастку і чекають, поки зачиняться двері загону.

— Вікторіє Володимирівно, — тихо покликала Ангеліна, не повертаючи голови. — До Перемишля лишилося п'ятнадцять хвилин. Телефонував Артур. Вони з Андрієм Васильовичем уже в місті. Вони прорвалися через трасу швидше за нас.