36

Вечірній вокзал *Kraków Główny* гудів, наче розтривожений вулик. Крізь величезне скляне склепіння дериваційного термінала пробивалося сизе, майже сутінкове світло згасаючого жовтневого дня, змішане з білим неоновим сяйвом інформаційних табло. З динаміків безперервно лунав механічний жіночий голос, який польською та англійською мовами оголошував про прибуття та відправлення поїздів, накладаючись на шурхіт сотень коліс валіз об гранітну підлогу.
Вікторія йшла по перону № 3 швидким, упевненим кроком. Вона міцно тримала Богдана за руку, майже змушуючи його бігти за собою. Її обличчя було блідим, губи стиснуті в тонку лінію, а погляд спрямований виключно вперед — туди, де на коліях уже стояв сучасний сріблясто-синій склад Intercity сполученням Краків — Перемишль.
— Мам, почекай, я не встигаю! — Богдан ледь не спіткнувся об стик плит, сильніше стискаючи лямки свого маленького рюкзака. — Чому ми так поспішаємо? А де тато? Він хіба не поїде з нами до дракона?
Ці слова сина вдарили Вікторію прямо в серце, але вона навіть не сповільнила ходу. Образа й гордість, що палали всередині після розмови в готелі, випалювали будь-які інші емоції.
— Тато залишився працювати, Бодю. У нього дуже важливі європейські справи, — сухо відповіла вона, підходячи до потрібного вагону. — А ми повертаємося додому. В Тернопіль. Нам потрібно закінчувати будівництво нашого центру.
Ангеліна, яка йшла на крок позаду, тримаючи велику дорожню сумку, мовчала. Юристка бачила тисячі конфліктів у своїй практиці, але цей розлом між двома Мельниками здавався їй катастрофічним. Вона кілька разів кидала погляди на свій телефон, сподіваючись побачити повідомлення від Артура, але екран залишався темним. За ними, на відстані кількох метрів, непомітно йшли двоє охоронців із групи Артура, скануючи очима натовп пасажирів.
— Проводжаючим прохання залишити вагон, — пролунав голос польського кондуктора в темно-синій формі, який перевіряв електронні квитки біля підніжки. До відправлення поїзда залишалося менше семи хвилин.
В цей самий момент Богдан раптом зупинився як укопаний і смикнув матір за рукав пальта.
— Мам, дивись... Ті дядьки знову на нас дивляться.
— Які дядьки, Богдане? Сідай у вагон, швидко, — Вікторія спробувала підштовхнути його до сходинок.
— Ну ті, з кав'ярні! — хлопчик повернувся назад і пальцем указав на масивну залізобетонну колону біля входу на перон. — Вони стояли біля кас, коли ми купували квитки. Вони весь час ідуть за нами.
Вікторія мимовільно простежила за поглядом сина, і вздовж її хребта прокотилася хвиля крижаного жаху. Біля колони, удаючи, що вивчають розклад руху, стояли двоє чоловіків. На них були прості темні куртки та кепки, насунуті на очі, але їхня постава — занадто пряма, підтягнута, з важкими підборіддями й жорсткими поглядами — миттєво видавала професіоналів. Один із них, помітивши, що його викрили, повільно опустив руку в кишеню і ледь помітно кивнув своєму напарнику. Вони почали рух у бік вагону Вікторії, плавно обходячи інших пасажирів.
Двоє охоронців Артура, які супроводжували Вікторію, миттєво зорієнтувалися. Вони синхронно зробили крок назад, перекриваючи собою прохід по перону і закладаючи руки під борти піджаків. Атмосфера навколо вагону № 4 за секунду стала густою й вибухонебезпечною.
— Ангеліно, бери Богдана і заходьте всередину! Швидко! — голос Вікторії зірвався на шепіт, у якому знову прокинувся той самий загнаний страх із минулого. Уся її залізна незалежність, яку вона демонструвала Андрієві в номері, розсипалася. Перед обличчям реальної небезпеки для сина вона знову відчула себе безпорадною жінкою, за якою полюють тіні.
Кондуктор уже дав свисток. Двері сусідніх вагонів почали автоматично зачинятися з характерним шипінням пневматики.
У цей же час чорний позашляховик Артура, шалено ревучи двигуном, проривався крізь щільний вечірній затор на розв'язці біля торгового центру *Galeria Krakowska*.
Андрій сидів на пасажирському сидінні, вчепившись пальцями в передню панель авто. Його права рука судомно стискалася, а очі були приковані до електронного годинника на торпеді: *18:02*. Три хвилини до відправлення.
— Артуре, швидше, ми не встигаємо! — крикнув Андрій, коли машина знову завмерла перед червоним світлом світлофора, заблокована міським автобусом.
— Я роблю все, що можу, Мельник, — Артур крутнув кермо праворуч, виїжджаючи прямо на трамвайні колії, ігноруючи правила. Автомобіль підкинуло на рейках, пасажири на зупинці злякано сахнулися вбік. — Наземний паркінг забитий. Я кидаю машину під мостом, далі біжимо через підземний перехід. Це швидше.
Він різко вдарив по гальмах прямо під естакадою. Андрій не чекав, поки машина остаточно зупиниться. Він вискочив з салону, на ходу скидаючи з себе графітовий піджак, який сковував рухи, і залишився в одній білій сорочці та жилетці. Залізничний квиток, телефон, гроші — усе це зараз не мало значення.
Вони влетіли в скляні двері нижнього рівня вокзалу. Андрій біг так, як не бігав ніколи в житті. Легені палили від холодного повітря, серце стукало у скронях важкими ударами. Попереду виросли сходи, що вели на перон № 3.
На інформаційному табло вгорі спалахнув напис: **18:05. Kraków — Przemyśl. Odjazd (Відправлення)**.
— Андрію, стій! — Артур наздоганяв його, на ходу дістаючи рацію. — Мої хлопці на пероні передають: «Норд-Інвест» почав рух! Вони намагаються заблокувати двері вагону!
Андрій не слухав. Він вискочив на перон саме в ту секунду, коли важкий сріблястий потяг видав прощальний гудок і повільно, майже беззвучно рушив з місця, відраховуючи перші сантиметри по коліях.
— Віко! — крик Андрія перекрив шум вокзалу.
Він біг уздовж вагонів, що набирали хід. Повз нього проносилися вікна, за якими сиділи байдужі польські пасажири. І раптом у вікні четвертого вагону він побачив її.
Вікторія стояла в тамбурі, притискаючи до себе Богдана. Позаду неї, у проході, двоє хлопців Артура жорстко стримували тих самих двох чоловіків у темних куртках, не даючи їм наблизитися до жінки. Елеонора розрахувала все правильно: її люди мали ізолювати Вікторію всередині поїзда, далеко від Андрія та основних сил його охорони.
Вікторія почула його крик. Вона прильнула до скла, і її очі, повні сліз, страху й раптового, відчайдушного каяття, зустрілися з поглядом Андрія. Вона зрозуміла, яку помилку зробила, піддавшись емоціям і втікши з готелю.
Поїзд прискорювався. Андрій біг на межі своїх фізичних можливостей, його права рука хаотично ловила повітря, намагаючись дотягнутися до зачинених скляних дверей वहांбура.
— Андрію! — крикнула вона крізь товсте скло, але звук не пробився назовні. Вона лише приклала долоню до скла — ту саму долоню, на якій все ще залишався слід від його обіймів.
— Я наздожену вас! — кричав Андрій, відстаючи від вагону. Його дихання збилося, ноги ставали ватяними. — В Перемишлі! На кордоні! Я буду там!
Останній вагон Intercity пронісся повз нього, залишаючи на пероні лише вихор холодного повітря та шлейф диму. Поїзд зник у темному залізничному тунелі, увозячи його родину назустріч невідомій небезпеці, яку підготував «Норд-Інвест».
Андрій зупинився посеред порожнього перону, важко дихаючи. Його сорочка була мокрою від поту, волосся розпатлане, а в очах палала така лють і рішучість, якої Артур не бачив у ньому ніколи.
Артур підбіг поруч, ховаючи рацію в кишеню. Його обличчя було суворим.
— Вони заблоковані у вагоні разом з людьми «Норд-Інвесту». Мої хлопці тримають тамбур, але до Перемишля три з половиною години їзди без зупинок. У поїзді польська залізнична поліція не буде влаштовувати стрілянину. Основний удар буде на станції пересадки.
Андрій різко розвернувся до начальника охорони. Його голос звуrequestв як постріл.
— Скільки їхати на машині до Перемишля по трасі А4?
— Якщо витиснути з позашляховика все — дві з половиною години, — Артур уже розвертався в бік виходу. — Ми приїдемо туди раніше за поїзд.
— Тоді чого ми стоїмо? — Андрій підхопив свій піджак з підлоги перону. — Розворуши всіх наших людей в Україні. Нехай Ангеліна передасть нотаріусам на кордоні, що починається міжнародне викрадення. Ми влаштуємо цим виродкам з «Норд-Інвесту» такий гамбіт, якого вони не забудуть до кінця своїх днів.