35

Темрява остаточно поглинула кімнату готелю «Stary», перетворюючи дорогі дизайнерські меблі на розмиті, незграбні силуети. Андрій так і не увімкнув світло. Він сидів у кріслі, закинувши голову назад і розглядаючи ліпнину на високій стелі, яку ледь підсвічували фари автівок із вулиці Щепанської. Його права рука, що лежала на підлокітнику, помітно німила від внутрішньої напруги.

​Увесь його досвід, усі залізні алгоритми лондонського Сіті, які вчили прораховувати поведінку фінансових ринків на роки наперед, зараз здавалися купою непотрібного макулатури. Він виграв міжнародну шахову партію в Елеонори, але повністю перевернув дошку в грі з єдиною жінкою, заради якої взагалі повернувся в Україну.

​«Ти став копією Віктора Касперського…» — ці слова Вікторії крутилися в його голові безперервним, болісним циклом. Вони пекли сильніше, ніж куля, яка десять років тому мало не позбавила його життя. Неупереджений аналітик всередині нього намагався бунтувати, доводити, що це несправедливо, що він діяв із чистих спонукань, прагнучи забезпечити майбутнє своєї сім'ї. Але серце Андрія Мельника знало: вона права. Він знову спробував усе контролювати одноосібно, не запитавши її думки.

​Двері номера тихо рипнули. Крізь щілину пробився промінь світла з коридору, і на порозі виросла висока постать Артура. Начальник охорони не став вмикати люстру, поважаючи стан шефа. Він просто закрив за собою двері й підійшов ближче.

​— Андрію Васильовичу, — тихо вимовив Артур. Його голос, зазвичай абсолютно позбавлений емоцій, зараз звучав напружено. — Вікторія Володимирівна забрала Богдана. Вона категорично відмовилася залишатися в готелі. Наказала Ангеліні збирати речі.

​Андрій навіть не поворухнувся.

— І ти просто відпустив їх, Артуре? О п'ятій вечора у чужому місті?

​— Я не міг зупинити вашу дружину силою, — спокійно, але твердо відповів начальник охорони, підходячи до столу, де все ще лежали роздруковані німецькі документи. — Але я дію за протоколом безпеки. Вони не в таксі. Ангеліна та двоє моїх людей супроводжують їх на нашому орендованому автомобілі. Вони їдуть на залізничний вокзал Kraków Główny. Вікторія Володимирівна хоче встигнути на вечірній польський поїзд Intercity до Перемишля, щоб там пересісти на нічний експрес до України — той самий, яким ми приїхали. Квитки Ангеліна вже придбала через додаток.

​Андрій повільно опустив голову, закриваючи обличчя долонями. Логіка Вікторії була зрозумілою: вона поверталася на єдину територію, яку вважала своєю і безпечною — до Тернополя, на будівництво Дитячого центру.

​Артур мовчки спостерігав за ним кілька секунд. Потім повільно зняв своє незмінне темне пальто, кинув його на сусідній стілець і сів навпроти Андрія — прямо на край столу. Це було порушенням суворої субординації, яку вони тримали місяцями, але ситуація вимагала іншої розмови.

​— Ви зараз робите найбільшу дурість у своєму житті, Мельник, — раптом сказав Артур, опустивши офіційне «Андрію Васильовичу».

​Андрій різко підняв голову. Його очі звузилися.

— Артуре, я ціную все, що ти зробив. Але не лізь у мої стосунки з дружиною.

​— Я лізу в ситуацію, яка загрожує безпеці вашої родини, — Артур подався вперед, і його зазвичай крижані очі зараз дивилися на Андрія з прихованою, глибокою серйозністю. — Я три роки спостерігав за Вікторією в Тернополі, коли Віктор Касперський ще був живий. Ви бачили її зляканою в підвалах Кракова десять років тому. А я бачив, як вона приходила в офіс фонду Мельника-старшого, коли там усе було заарештовано й забито дошками. Вона стояла перед судовими виконавцями в потертому пуховику, з малим Богданом у візочку, і не віддала їм жодного ескізу вашого батька. Вона кричала на них так, що ці кабінетні щури викликали поліцію. Але архіви вона врятувала. Сама.

​Артур зробив коротку паузу, даючи словам осісти в тиші номера.

​— Вона десять років вигризала право бути Вікторією Мельник, самостійною людиною, а не додатком до чийогось капіталу. А ви приїхали з Лондона, такий бездоганний, у костюмі-трійці, розкидали ворогів і вирішили, що тепер маєте право знову розставляти її на своїй шахівниці, як пішака. Для неї цей ваш Мюнхен, Краків і посади в «Bau-Крафт» — це не успіх, Андрію. Це знак того, що її власне життя і плани на спокій у Тернополі знову нічого не варті. Якщо ви зараз увімкнете гордість, то завтра ви, звісно, підпишете контракт із доктором Вернером. Станете партнером європейського холдингу. Але цей лондонський піджак так і залишиться єдиним, що грітиме вас вечорами.

​Кожне слово Артура падало, наче важкий удар молота. Андрій відчував, як його залізна аналітика розсипається на порох. Прагнення побудувати «ідеальну, захищену будівлю» для своєї родини мало не знищило саму родину.

​Андрій повільно підвівся з крісла. Він одним різким рухом послабив краватку, зняв її через голову і кинув на підлогу.

​— Котра година?

​— За чверть шоста, — Артур ледь помітно посміхнувся кутиками губ, піднімаючись на ноги. — Поїзд на Перемишль відходить о 18:05. На дорогах у центрі Кракова зараз затори.

​— Де друга машина? — Андрій підхопив піджак. — Юристи німців почекають. Мені байдуже на меморандум, якщо в тому поїзді поїде моє життя.

​— Машина внизу, — Артур уже швидко одягав пальто, миттєво повертаючись у режим максимальної зібраності. — Але є ще дещо, Андрію. Мої люди, які зараз супроводжують Вікторію на вокзалі, щойно передали повідомлення по рації. На пероні біля кас зафіксували двох чоловіків. Одягнені непомітно, але виправка військова. Такі зазвичай працювали на безпеку «Норд-Інвесту».