34

Двері готельного номера зачинилися за ними з глухим, важким звуком. Ейфорія від сонячного Кракова, звуків вуличної скрипки та щойно здобутої перемоги над Елеонорою вивітрилася миттєво, щойно вони переступили поріг. Атмосфера в кімнаті з високими середньовічними стелями раптом стала густою й наелектризованою.

Богдан разом з Ангеліною залишився внизу, у ресторанному дворику готелю — хлопець випросив гарячий шоколад і польські вафлі, тож вони з Вікторією вперше за ці дні опинилися абсолютно наодинці в замкненому просторі.

Андрій мовчки зняв графітовий піджак і кинув його на крісло. Він підійшов до столу, на ходу послаблюючи вузол краватки. Його права рука все ще злегка німила після напруження в конференц-залі, і він підсвідомо розминав пальці. Його лондонський розум уже працював у звичному режимі «холодного аналізу» — він прораховував наступні кроки щодо контрактів з доктором Вернером.

— Андрію, — голос Вікторії пролунав сухо, майже ламко.

Вона стояла біля вікна, навіть не знявши свого світлого пальта. Її руки були щільно схрещені на грудях, а пальці так сильно впилися в тканину, що побіліли суглоби.

— Ти збирався мені про це сказати? — вона повернула до нього голову. В її зазвичай м'яких лісових очах зараз палахкотів небезпечний, гострий вогонь.

— Про що саме, Віко? — Андрій зупинився, тримаючи в руці склянку з водою. Його тон залишався рівним, професійно спокійним, і саме ця емоційна закритість зараз ранила її найбільше. — Про те, що німці запропонують нам міжнародне партнерство? Я сам дізнався про масштаби «Bau-Крафт» лише під час переговорів. Це колосальний прорив. Вони дають фінансування, юридичний щит...

— Ти знову це робиш! — Вікторія різко розвернулася, роблячи крок вперед. — Ти знову увімкнув свого залізного лондонського брокера і вирішив усе за нас усіх! «Ми обов'язково про це поговоримо, але пізніше», «проект мого сина»... Андрію, ти хоч на секунду подумав, чого хочу я? Чого хоче Богдан?

Андрій нахмурився, ставлячи склянку на стіл. Почуття несправедливості кольнуло в грудях. — Я будую наше майбутнє, Віко. Я архітектор. Я маю бачити всю будівлю повністю ще до того, як закладено перший камінь. Німці пропонують мені очолити східноєвропейський філіал холдингу. Це означає життя між Мюнхеном, Краковом і Тернополем. Це абсолютна безпека і мільйонні активи для нашого сина. Про що тут сперечатися?

— Про людей, Андрію! Про нас! — її голос здригнувся, переходячи на крик, який здавався чужим у цих стінах. — Ти грав у ці ігри десять років тому! Ти тоді теж вирішив усе сам — просто зник, залишив мене вагітною, з купою боргів Віктора, думаючи, що ти нас «рятуєш»! Ти прийшов у наше життя три тижні тому, ми тільки-но повернули прізвище, Богдан тільки-но перестав боятися кожної чужої машини під вікнами в Тернополі! Ми хотіли спокою, дому, свого маленького центру. А ти знову будуєш імперію і пакуєш наші валізи!

Ці слова розірвали ледве затягнуті рани Андрія з м'ясом. Його обличчя зблідло, а погляд став крижаним.

— Не плутай те, що було тоді, і те, що є зараз, — тихо, з притиском відповів він. — Тоді я виживав у Лондоні. У чужому місті, де нікому не було діла до моїх травм чи мого імені. Ти думаєш, мені було легко?

Він сів у крісло, заплющивши на мить eyes, і перед ним виросли холодні стіни крихітної орендованої кімнати на околиці Кеннінгтона в 2016-му. Хлопець із перебитою рукою та фальшивим паспортом. Він згадав, як спав по три години на добу, як цинічні випускники Оксфорда дивилися на нього як на емігрантське сміття в Сіті. Щоб вижити і закрити борги батька, йому довелося випалити в собі будь-яку жалість. Коли британський гігант «Брікстон» намагався знищити його фірму, Андрій тиждень не виходив з офісу, знайшов їхні офшорні діри і влаштував їм жорстокий фінансовий шантаж. Він став вовком, тому що навколо були одні хижаки. Бизнес навчив його: або ти контролюєш усе і стріляєш першим, або тебе зжеруть. І зараз він захищав свою родину єдиним способом, який знав.

— Ти навчився воювати з акулами, Андрію, — Вікторія підійшла ближче, і на її щоці блиснула сльоза. — Але ти забув, що я теж давно не та наївна дівчинка в рожевих окулярах з Флоріанської вулиці.

Вона дивилася на нього, а її власна пам'ять повертала її в Краківський пологовий будинок десятирічної давнини. День, коли її студентські мрії померли. Їй був двадцять один рік. Вона залишилася зовсім одна, коли акушерка холодно сказала, що без страховки і легальних документів доведеться викликати поліцію. Вікторія згадала вогкий підвал на Казімєжі, де вона ночами малювала за копійки креслення для польських студентів, поки малий спав. Згадала лікарню, коли у Богдана була пневмонія, а лікарі відмовлялися його приймати. Тоді вона вперше піднялася з колін, витерла сльози і крикнула в обличчя головному лікарю: «Рятуйте дитину, або я спалю це місце!». Вона подорослішала за одну ніч, коли народила. Вона навчилася розраховувати лише на себе і вигризати кожен ковток повітря для сина.

— Мої рожеві окуляри розбилися об кахель пологового будинку, — дуже тихо, але з залізною гордістю промовила вона. — Я стала скелею, щоб виростити твого сина, поки ти рахував фінансові графіки в Сіті. Мені не потрібен керівник холдингу, Андрію. Мені потрібен чоловік. А ти бачиш навколо лише інструменти для своїх масштабних схем. Ти став копією Віктора Касперського, який вважав, що гроші й контроль — це і є любов.

Ці слова ударили Андрія з такою силою, що він мимовільно підвівся. Порівняння з Касперським випалило залишки його лондонського спокою. — Я роблю це, щоб ви більше ніколи не опинилися в тих підвалах! — рявкнув він. — Щоб жоден чиновник чи бандит не зміг диктувати тобі умови в Тернополі! Якщо це ти називаєш «контролем», то нехай! Вікторія мовчки підійшла до ліжка, взяла свій рюкзак, який навіть не встигла до кінця розпакувати, і повернулася до дверей. Її обличчя стало абсолютно спокійним — і цей спокій лякав більше за будь-яку істерику.