33

Ранок вівторка розлив над Краковом бліде, майже кришталеве світло. Туман, що вночі густо лежав над Віслою, піднявся вище, перетворившись на низькі сизі хмари. Повітря було бадьорим, прохолодним і прозорим, як скло.

​Андрій стояв перед дзеркалом у номері їхнього готелю, затягуючи вузол темно-синьої краватки. На ньому був бездоганний строгий костюм-трійка графітового відтінку, пошитий ще в Лондоні, — броня, яку він одягав лише на найважливіші фінансові битви в Сіті. Його права рука рухалася чітко, пальці слухалися бездоганно, застібаючи ґудзики на жилеті. Фізична слабкість зникла, поступившись місцем холодному, зібраному спокою аналітика.

​Вікторія підійшла ззаду, допомагаючи йому поправити комір піджака. Вона була в елегантному чорному брючному костюмі, під яким м'яко зблискував учорашній подарунок — золотий мигдалевий кулон. Вона виглядала не просто як його дружина, а як рівноправний партнер, готова вийти на цю арену плечем до плеча.

​— Артур уже чекає внизу, — тихо сказала вона, заглядаючи в його дзеркальне відображення. — Богдан залишився в номері з Ангеліною, вони розбирають креслення купола. Він думає, що ми пішли на важливу архітектурну нараду.

​— Це і є нарада, Віко, — Андрій розвернувся і взяв її за руки. — Остання нарада, на якій згадуватиметься прізвище Касперських. Ти готова?

​— З тобою — так.

​Готель «Stary», розташований на вулиці Краківській, за кілька кроків від Головного Ринку, вражав своєю стриманою розкішшю. Середньовічна кам'яна кладка стін тут ідеально поєднувалася з сучасним склом і металом інтер'єру.

​Закритий конференційне зал на другому поверсі був надійно ізольований від сторонніх очей. Біля важких дубових дверей стояли двоє сек'юріті в строгих костюмах, але Артур, випередивши Андрія на кілька кроків, просто пред'явив їм міжнародну юридичну перепустку, оформлену через польське представництво фонду. Охоронці мовчки кивнули і відчинили двері.

​Усередині зали панувала камерна, напівтемна атмосфера. На великому мультимедійному екрані вже світилася перша сторінка презентації: «Проект "Набережна. Східний вектор". Авторські архітектурні рішення. Спадщина кооперативу Мельника».

​За довгим столом із темного дерева сиділи четверо чоловіків у дорогих європейських костюмах — німецька делегація холдингу «Bau-Крафт». По центру сидів сивочолий, сухорлявий чоловік із пронизливим поглядом крізь тонкі золоті окуляри — доктор Клаус Вернер. Перед ним стояв кришталевий келих із водою та розгорнутий шкіряний блокнот.

​А перед екраном, тримаючи в руках лазерну указку, стояла Елеонора Касперська. Вона була в дорогому смарагдовому костюмі, з бездоганною укладкою, але Андрій з першого погляду помітив, як сильно вона змінилася за ці місяці втікацтва. Під її очима залягли глибокі тіні, які не міг сховати навіть професійний макіяж, а пальці, що тримали пульт від проектора, ледь помітно тремтіли. Вона виглядала як хижак, загнаний у кут, який намагається продати свій останній трофей.

​— ...таким чином, панове, — звучним, добре поставленим голосом говорила Елеонора англійською, — моя офшорна компанія володіє стовідсотковим ексклюзивним правом на ці ескізи. Мій покійний чоловік Віктор Касперський викупив їх у автора ще на початку дев'яностих. Це унікальна можливість для вашого холдингу зайти на східноєвропейський ринок із готовим, геніальним концептом...

​Вона не встигла закінчити фразу. Важкі двері зали відчинилися без жодного стукоту, але так вагомо, що всі присутні синхронно повернули голови.

​У залу впевненою ходою зайшел Андрій Мельник, тримаючи Вікторію під руку. За ними, наче тінь, йшов Артур, несучи товсту шкіряну папку з документами.

​Елеонора замовкла на пів слові. Її обличчя в одну секунду зблідло, ставши практично восковим. Лазерна указка в її руці сіпнулася, залишивши на екрані хаотичний червоний трек.

​— Ти... — прохрипіла вона українською, забувши про німців. — Що ти тут робиш? Охорона! Хто їх впустив?

​Німецькі інвестори насупилися. Доктор Клаус Вернер повільно зняв окуляри і перевів погляд з Елеонори на Андрія.

​— Guten Morgen, meine Herren, — спокійно і чистою німецькою мовою вимовив Андрій, підходячи до столу переговорів. Він не став кричати чи влаштовувати сцену. Він просто випромінював ту абсолютну впевненість, яка притаманна людям, за якими стоїть закон. — Мене звати Андрій Мельник. Я — син архітектора Василя Мельника, чиї креслення зараз виведені на цьому екрані. А це — моя дружина, Вікторія Мельник, директор благодійного фонду, який зараз завершує будівництво першої черги цього самого проекту в Україні.

​Доктор Вернер підвівся з крісла, злегка вклонившись. Його педантичний розум миттєво відчув, що презентація перетворюється на щось зовсім інше.

— Герр Мельник? — перепитав він англійською. — Пані Касперська представила нам документи, згідно з якими її фірма є єдиним правонаступником автора. Ми на фінальній стадії підписання контракту на покупку цих прав.

​— Пані Касперська показує вам папери, які були підписані в результаті шантажу та фальсифікацій тридцятирічної давнини, — Андрій зробив знак Артуру.

​Начальник охорони підійшов і акуратно виклав на стіл перед Клаусом Вернером стос документів, завірених міжнародними нотаріусами в Перемишлі. На першій сторінці світився свіжий витяг із державного реєстру України, результати криміналістичної експертизи почерку та ухвала суду про арешт усього майна родини Касперських у зв'язку з відкритим кримінальним провадженням.