31

Андрій повільно опустив руку з телефоном. Екран згас, але слова Артура про зустріч Елеонори з німецькими архітекторами в Кракові все ще відлунювали в голові важким, тривожним гулом.

Сонце, яке щойно так яскраво відбивалося у склі купола, раптом здалося холодним. Минуло лише кілька тижнів відтоді, як вони підписали документи в РАЦСі й повернули собі прізвище Мельник. Вони тільки-но почали вростати в цей довгоочікуваний спокій, як стара брудна гра Віктора Касперського наздогнала їх знову — тепер уже за сотні кілометрів від Тернополя.

Вікторія стояла поруч, міцно тримаючи Богдана за руку. Вона не чула деталей розмови, але за тим, як різко загострилися вилиці Андрія і як побіліли суглоби його правої руки, що стискала поруччя, вона зрозуміла все без слів. Тіні не зникли. Вони просто змінили локацію.

— Тату, а ми вже підемо дивитися на зорі? — Богдан смикнув Андрія за край куртки, заглядаючи в обличчя своїми великими, нічого не підозрюючими очима. — Ти ж обіцяв, що коли сонце сяде, ми побачимо Чумацький Шлях.

Андрій глибоко вдихнув холодний жовтневий воздух, змушуючи себе розслабити м'язи обличчя. Він присів перед сином, м'яко поклавши долоні йому на плечі. — Чемпіоне, Чумацький Шлях нікуди не втече, він чекатиме на нас тут. Але нам із мамою потрібно терміново зібрати речі. Пам'ятаєш, я розповідав тобі про Краків? Про місто, де ми з мамою вчилися, коли були такими, як ти?

— Там, де старі замки і дракон біля річки? — Богдан миттєво загорівся цікавістю.

— Саме так. Ми їдемо туди. Прямо сьогодні ввечері. Нам потрібно закрити одну стару справу мого батька, твого дідуся Василя. І ти поїдеш із нами.

Богдан переможно підкинув у повітря свою дитячу кельму: — Ура! Справжня експедиція! Мам, ти чула? Ми їдемо до дракона!

Вікторія ледь помітно посміхнулася синові, але її погляд, спрямований на Андрія через голову хлопчика, залишався серйозним і напруженим. Вона розуміла: ця поїздка — не екскурсія. Це фінальна битва за спадщину, яку Елеонора намагається розпродати з молотка.

За дві години вони вже були вдома, у своїй затишній квартирі, де все ще пахло свіжою фарбою та мигдалевим чаєм. Побут, який вони так ретельно вибудовували останні дні, раптом перетворився на звичний для їхнього минулого життя режим «екстренної валізи».

Вікторія швидко збирала речі Богдана в невеликий рюкзак: теплі светри, змінні черевики, його улюблений блокнот для малюнків. Рухи її були чіткими, але в кожному з них відчувався відгомін того старого, краківського страху, коли їй доводилося ховатися від людей Касперського.

Андрій сидів у кабінеті за столом Мельника-старшого. Перед ним лежав відкритий ноутбук. Його пальці швидко бігали по клавіатурі — він піднімав з архівів лондонського сервера всі фінансові звіти німецького холдингу «Bau-Крафт», з якими збиралася підписати угоду Елеонора.

— Вони чисті, Віко, — сказав Андрій, не піднімаючи голови, коли вона зайшла до кабінету з оберемком одягу. — Німці не бандити. «Bau-Крафт» — це компанія зі сторічною історією. Вони купують другу чергу нашого проекту не тому, що хочуть украсти ім'я мого батька. Елеонора просто обдурила їх. Вона показала їм старі радянські патенти кооперативу Мельника, де її офшорна фірма записана як єдиний правонаступник. Для педантичних європейців головне — юридична чистота. І якщо вони дізнаються, що ці документи отримані через шантаж і кримінальну справу в Україні, вони самі викинуть її за двері, щоб урятувати свою репутацію.

Вікторія підійшла ближче й поклала руку на його напружену шию, м'яко розминаючи м'язи. Андрій заплющив очі, піддаючись її теплу. — Ти впевнений, що нам варто брати Богдана? — тихо запитала вона. — Краків для мене — це місце, де я три роки ховала його від усього світу. Мені моторошно повертатися туди з ним.

Андрій розвернувся на кріслі й узяв її за руки. Його права долоня тепер тримала її пальці міцно, без жодного тремтіння. — Віко, Богдан більше не дитина, яка має ховатися в підвалах чи зйомних кутках. Він — Мельник. Він повинен бачити, що правда не просто існує в документах — за неї треба вміти стояти обличчям до обличчя з ворогом. Елеонора самотня. У неї немає за спиною армії Касперського, немає Соколова, її рахунки в Україні заблоковані нашою Ангеліною. Краків для неї — це відчайдушна спроба продати крадене, щоб забезпечити собі тиху старість в Іспанії. Ми не дамо їй цього зробити. Настав час повернути Краків собі.

Вона дивилася на нього — впевненого, сильного чоловіка, який більше не блукав у лабіринтах чужого імені, — і весь її внутрішній опір зник. Вона кивнула. — Добре. Квитки на вечірній поїзд уже в Артура?

— Так, — Андрій закрив ноутбук і встав. — Експрес «Київ — Перемишль» відходить через три години. Артур чекає нас на вокзалі. Ангеліна вже готує міжнародні нотаріальні завірення нашого державного реєстру. Ми виїжджаємо.

Вокзал Тернополя зустрів їх вечірніми вогнями та шумом пасажирів. Платформа була мокрою від дрібної мряки, але в повітрі вже пахло тією особливою дорогою, яка веде до завершення великої історії.

Артур зустрів їх біля вагону №4. Як завжди, у своєму довгому темному пальті, з непроникним обличчям, але коли він побачив Богдана, який гордо ніс свій рюкзак, у кутиках його очей з'явилися ледь помітні зморшки теплої посмішки.

— Все готово, Андрію Васильовичу, — тихо відпортував Артур, передаючи йому три міжнародні квитки. — Мої люди в Кракові вже орендували авто і взяли під нагляд готель «Stary» на Головному Ринку, де у вівторок об одинадцятій ранку має відбутися закритий архітектурний форум. Елеонора там. Вона закрилася в номері й нікуди не виходить. Чекає на баварців.