29

П'ятниця почалася з дрібного, наче просіяного крізь сито, дощу, який швидко змінився прозорим осіннім сонцем. Небо над містом вимилося до ідеальної синяви. О десятій ранку біля центрального РАЦСу Тернополя не було жодного журналіста, жодного оператора — тільки чорний позашляховик Артура, припаркований трохи осторонь під старими каштанами. Ця тиша була найкращим подарунком, який Андрій міг зробити для своєї нової родини.

Вікторія виходила з машини повільно, наче все ще боялася, що цей ранок — лише красива ілюзія. На ній була проста, витончена лляна сукня до колін кольору невідбіленого молока, а на плечах — легке світле пальто. Жодних діамантів, жодних фальшивих пишнот, якими свого часу оточував себе Віктор Касперський. У її руках був скромний букет із білих астр та кількох зелених гілочок мигдалю, які Андрій власноруч зрізав у саду їхнього нового будинку.

Андрій чекав її біля входу. Коли вона підійшла, він узяв її за руку — його права долоня тепер стискала її пальці міцно, без жодного натяку на колишню слабкість.

— Ти неймовірна, — тихо сказав він, цілуючи її в скроню.

— Я просто дуже щаслива, — відповіла вона, притискаючись до його плеча.

Богдан, одягнений у свій перший справжній костюм із крихітним метеликом, серйозно крокував поруч. У його кишені лежала коробочка з обручками — він особисто призначив себе головним охоронцем сімейних реліквій і поставився до цієї місії з максимальною відповідальністю.

Церемонія в невеликому залі тривала не більше п'ятнадцяти хвилин. Коли літня реєстраторка звичним, але від того не менш урочистим голосом запитала: «Чи згодні ви, Вікторіє...?», у залі панувала така тиша, що було чути, як Богдан затамував подих.

— Так, — чітко й упевнено відповіла вона.

Коли підійшла черга підписів, Вікторія взяла ручку. Андрій спостерігав, як її тонка рука вивела на офіційному бланку нове прізвище: Мельник. У ту саму секунду стара епоха страху, тіней та вкрадених життів остаточно припинила своє існування.

— Вітаю вас, пане та пані Мельник, — посміхнулася реєстраторка, передаючи їм свідоцтво про шлюб.

Богдан першим підскочив до них, міцно обхопивши обох за талію. — Тепер ми всі Мельники! — переможно оголосив він. — Тепер нас ніхто не заплутає!

Андрій підхопив сина на руки, притискаючи до себе і Вікторію. Це був момент абсолютної, кришталевої повноти життя. Але реальність, як це часто буває, чекала на них прямо за дверима святкового залу.

У просторому холі РАЦСу їх зустріла Ангеліна. Вона тримала в руках шкіряну папку з документами для перереєстрації фонду, але її обличчя було блідим і напруженим. Поруч стояв Артур, чий погляд знову став крижаним і зосередженим, як у часи їхніх найкращих аналітичних операцій.

— Що сталося? — Андрій миттєво відчув зміну атмосфери, опускаючи Богдана на підлогу.

— Андрію, у нас проблема з переоформленням на «Фонд родини Мельників», — Ангеліна відвела його трохи вбік, щоб Вікторія та малий не чули деталей. — Позов адвокатів Елеонори щодо блокування назви «Мигдалева іска» вже увійшов у силу. Нам потрібно негайно зареєструвати нову назву, щоб рахунки будівництва не заморозили повторно. Папери готові, але для екстреної зміни статусу потрібен особистий підпис та мокра печатка міського голови. Без його спецдозволу юстиція прийме документи лише через два тижні. А у нас немає цих двох тижнів — у понеділок розрахунок із постачальниками скла для купола.

— То де мер? — Андрій нахмурився. — Я ж узгоджував із його секретарем цей час.

— Він зник із локаторів годину тому, — підійшов Артур, понизивши голос. — Його телефон вимкнений. Секретар каже, що у нього термінова виїзна нарада, але мої люди перевірили — жодних офіційних заходів немає. Схоже, хтось із залишків старої гвардії Касперського або людей Соколова натякнув йому, що краще сьогодні «захворіти», щоб створити нам проблеми. Якщо ми не знайдемо його до першої години дня, державний реєстр закриється на вихідні.

Андрій подивився на годинник — одинадцята ранку. У нього було рівно дві години. Це була класична тактика дрібних чиновників: саботаж через відсутність на робочому місці. Вони думали, що новий архітектор Мельник гратиме за їхніми правилами, оббиваючи пороги кабінетів у понеділок.

Він обернувся до Вікторії. Вона дивилася на нього, і в її очах не було паніки — лише німе запитання та готовність підтримати будь-яке його рішення.

— Віко, мені потрібно відлучитися на годину, — Андрій підійшов і ніжно взяв її за лікті. — Наше свято ніхто не зіпсує, обіцяю. Артур відвезе вас із Богданом у ресторан біля озера, замовляйте обід. Я буду вчасно.

— Я знаю, що ти встигнеш, — вона поправила комір його піджака. — Тільки пам'ятай: ти більше не вирішуєш питання методами Касперського. Ти дієш як Мельник.

— Я пам'ятаю, — Андрій посміхнувся, і в його очах спалахнув той самий холодний азарт аналітика, який колись прораховував лондонські біржові тренди.

Сідаючи в машину разом із Артуром та Ангеліною, Андрій відкрив свій планшет. — Артуре, де його службова машина?

— Навігатор показує, що його «Ауді» стоїть на парковці приватного заміського комплексу «Хутір» за сім кілометрів від міста. Офіційно він там з кимось обідає. Неофіційно — просто ховається від нашого дзвінка.

— Чудово, — Андрій увів дані в аналітичну програму, яка відстежувала фінансові інтереси міських чиновників через підставні фірми. — Дивись сюди. Цей комплекс «Хутір» належить племіннику мера, а земля під ним була оформлена за сприяння Віктора Касперського у 2018 році. Мер думає, що ці документи згоріли в бункері Соколова. Але він не знає, що копії фінансових проводок залишилися на моїх особистих серверах у Лондоні.