28

Ранок понеділка зустрів Тернопіль густим, майже молочним туманом, який піднімався з плеса озера і повільно повз вулицями вгору, огортаючи скелет майбутнього Дитячого центру. Будівельний майданчик оживав поступово: глухо заводилися мотори важкої техніки, десь удалині перегукувалися робітники, а в повітрі пахло сирим бетоном, вологою землею та кавою з паперових стаканчиків.

Андрій стояв у виконробській будці, спершись обома долонями на великий дерев'яний стіл. Перед ним лежав розгорнутий план верхнього ярусу вежі — тієї самої обсерваторії зі скляним куполом. Його права рука сьогодні працювала дивно впевнено. Він тримав товстий маркер і робив нотатки на полях креслення. Нервові імпульси, перебиті колись кулею Касперського, підкорялися його волі все краще. Лікарі називали це дивом, але Андрій знав: його тіло просто наздоганяло його душевне звільнення.

Двері будки рипнули, впускаючи всередину холодний потік повітря та запах озону. Зайшов Артур, на ходу струшуючи краплі туману з плечей своєї куртки. На відміну від колишніх часів, на ньому була звичайна робоча каска та міцні будівельні черевики.

— Усі готові, Андрію Васильовичу, — сказав Артур, і в його голосі прозвучала незвична для нього м'якість. — Бетономішалки виставили по периметру сектора В. Вікторія з малим щоночі приїхали. Богдан з рук не випускає ту дитячу кельму, яку ти йому купив у суботу.

Андрій усміхнувся, згортаючи ватман у тугий рулон. — Тоді ходімо. Не будемо змушувати майбутнього головного архітектора чекати.

На самому верху майбутньої вежі, куди вони піднялися будівельним підйомником, вітер був набагато сильнішим. Туман тут уже розсіювався під першими променями вересневого сонця, відкриваючи панораму на все місто й блискуче дзеркало ставка.

Вікторія стояла біля краю безпечної зони, притримуючи Богдана за плечі. На ній було просте пальто кольору паленого мигдалю, а волосся, не слухаючись вітру, розліталося на всі боки. Побачивши Андрія, вона розквітла такою теплою посмішкою, що весь навколишній сірий бетон згодом здався затишним.

— Тату! Подивись, який я камінь вибрав! — Богдан підбіг до Андрія, вказуючи на невеликий, ідеально обтесаний блок із місцевого світлого вапняку-черепашника. На ньому хлопчик заздалегідь олівцем намалював маленьку п'ятикутну зірку.

— Чудовий вибір, синку, — Андрій присів перед ним на одне коліно. Ломота в нозі все ще нагадувала про себе на сирість, але він не звертав уваги. — Цей камінь триматиме всю конструкцію купола. Твоя зірка дивитиметься на справжні зірки в небі. Готовий?

— Готовий! — Богдан серйозно кивнув, міцніше перехопивши маленьку кельму.

До них підійшов літній чоловік у затертому робочому комбінезоні — це був майстер Степан, один із небагатьох мулярів, які починали будувати першу чергу Набережної ще під керівництвом Василя Мельника тридцять років тому. Старий дивився на Андрія з такою глибокою, батьківською повагою, що жодних слів не було потрібно.

— Ну що, Мельники, — глухим, прокуреним голосом мовив Степан. — Закладемо основу, яку ніяка навала не зруйнує. Давай, козаче, накидай розчин.

Андрій поклав свою широку долоню поверх маленької руки Богдана, допомагаючи йому зачерпнути важкий сірий цемент. Разом вони акуратно виклали його на підготовлений підмурок. Вікторія підійшла ближче, її пальці торкнулися плеча Андрія. Вона затамувала подих, коли Богдан з допомогою батька опустив вапняковий блок на місце і легенько постукав по ньому ручкою кельми, вирівнюючи по лінії.

— Ну, з Богом, — тихо сказав Степан, хрестячись за старою будівельною звичкою. — Тепер ця вежа стоятиме віками. У неї правильний корінь.

Пізніше, коли робітники повернулися до своєї звичної метушні, а Богдан під наглядом Артура пішов вивчати кабіну величезного баштового крана, Андрій і Вікторія залишилися на оглядовому майданчику вежі самі.

Дощ знову збирався десь за горизонтом, але тут, на висоті, було дивно тихо. Андрій обійняв Вікторію ззаду, захищаючи її своїм тілом від пронизливого вітру. Вона відкинула голову йому на груди, спостерігаючи, як внизу, наче іграшкові, рухаються машини.

— Я розмовляв із юристами фонду, — тихо промовив він їй у саме вухо. — Реєстрація нашого шлюбу призначена на п'ятницю. О десятій ранку. Без камер, без гостей. Тільки ми, Богдан, Артур і Ангеліна як свідки.

— Мені досі не віриться, — прошепотіла вона, перебираючи його пальці своїми. — Мені здається, що я зараз прокинуся в тій холодній зйомній квартирі в Кракові, де на столі лежатиме рахунок за ліки для мами, а в колисці плакатиме новонароджений Богдан... Я так довго вчилася бути сильною наодинці з цим світом, Андрію. Мені навіть страшно відпускати цей контроль.

Андрій сильніше стиснув її в обіймах, розвертаючи до себе. Його погляд був серйозним і наповненим тією зрілою силою, якої не було в ньому десять років тому.

— Тобі більше не треба бути сильною за двох, Віко. Контроль тепер на мені. Наша тюрма згоріла тоді, коли ми знайшли ті листи. Ми повернули собі свої імена. У п'ятницю ти вийдеш із РАЦСу Вікторією Мельник. І це єдина реальність, яка має значення.

Вона подивилася на нього, і в її очах, де раніше завжди ховалася крихітна іскра настороженості, залишилася тільки чиста, бездонна довіра. Вона піднялася на пальці й сама поцілувала його — повільно, глибоко, вкладаючи в цей поцілунок усі ті слова, які вони не змогли сказати один одному в недоставлених лондонських конвертах.