25

Перший понеділок у статусі «батька» виявився для Андрія складнішим, ніж будь-яка фінансова криза. Він прокинувся не від будильника, а від того, що Богдан заліз до нього на ліжко і намагався типецько роздивитися шрам на його грудях — той самий, від кулі старого Касперського.

— Тобі було дуже боляче, тату? — прошепотів хлопчик, торкаючись пальчиком рожевої шкіри біля ключиці.

Андрій розплющив очі й усміхнувся. Вікторія ще спала поруч, заплутавшись у ковдрі. — В ту мить — ні, — чесно відповів Андрій, притягуючи сина до себе. — Я просто дуже боявся, що не встигну попросити вибачення у твоєї мами. Біль прийшов пізніше, але він був корисним. Він нагадував мені, що я живий.

— Ти тепер як супергерой, — серйозно підсумував Богдан. — Тільки без плаща.

Пізніше того ж дня, в офісі «Мигдалевої іскри», Андрій зіткнувся з реальністю свого нового імені. Він офіційно змінив документи, і тепер на дверях його кабінету замість «А. В. Касперський» красувалося лаконічне «Андрій Мельник. Головний архітектор проекту».

Ангеліна зайшла до нього з великою стопкою паперів. — Твоє нове прізвище викликало справжній землетрус у міській раді, Андрію. Деякі чиновники, що десятиліттями годувалися з рук Віктора, тепер бояться, що ти почнеш мститися. Інші — ті, хто пам’ятав твого справжнього батька — навпаки, дивляться на тебе як на месію.

— Я не хочу бути ні катом, ні месією, Ангеліно, — Андрій розклав на столі креслення. — Я хочу просто добудувати Дитячий центр. Але виникла проблема. Подивися на ці акти власності на землю.

Він вказав на ділянку, що прилягала до будівництва. — Соколов у в’язниці, статки Віктора заморожені, але виплив старий борг. Мій батько, Мельник, тридцять років тому заклав частину цієї землі, щоб отримати кредит на перші розробки Набережної. Кредит не був погашений, бо... ну, ти знаєш, що сталося. Віктор зробив так, щоб документи зникли. А тепер вони з’явилися у приватної колекторської фірми «Тінь».

— І хто за ними стоїть? — запитала Ангеліна, примружившись.

— Офіційно — підставні особи. Але Артур дізнався, що нитки ведуть до колишньої коханки Віктора, про яку він ніколи не згадував. Її звуть Елеонора. Вона була головним юристом у 90-х і знає про всі «скелети» в шафах Касперських і Мельників.

Вечеря вдома була тихою, але Андрій відчував напругу. Вікторія готувала рибу, Богдан у вітальні боровся з домашнім завданням з математики.

— Ти занадто мовчазний для людини, яка вранці обіцяла бути щасливою, — Вікторія підійшла до нього зі спини і обійняла, притиснувшись щокою до лопаток.

— Елеонора дала про себе знати, — Андрій не став приховувати. — Вона вимагає частку в проекті. Каже, що Мельник винен їй гроші. Якщо я не погоджуся, вона подасть позов, який зупинить будівництво на роки.

Вікторія відсторонилася, її очі спалахнули знайомим вогнем — вогнем жінки, яка звикла захищати своє. — Вона хоче вийти з тіні. Вона завжди ненавиділа твою матір, Андрію. Віктор кинув її заради неї, і Елеонора чекала тридцять років, щоб помститися. Тепер, коли Касперських немає, вона бачить у тобі легку мішень.

— Я не мішень, Віко. Я Мельник. І мій батько не був боржником. Він був творцем.

— Тоді ми зробимо те, чого вона не очікує, — Вікторія взяла його за руки. — Ми не будемо з нею судитися. Ми запросимо її на публічне обговорення проекту. Нехай вона спробує виставити свої претензії перед усім містом, перед матерями, які чекають на цей центр. Нехай подивиться в очі Богдану.

Андрій глянув на сина, який у цей момент зосереджено щось малював у своєму блокноті. — Ти думаєш, це спрацює?

— З такими, як вона, працює тільки світло, Андрію. Вони звикли діяти в підвалах і через підкупних суддів. Як тільки ти витягнеш її на сонце — вона розсиплеться.

Наступного дня Андрій поїхав на будівництво сам. Йому потрібно було відчути ритм міста. Він стояв на самому верху майбутньої вежі обсерваторії. Вітер з озера бив у обличчя, приносячи запах вологого бетону та надії.

До нього підійшов сивий чоловік у робочій касці. Це був Степан, один із найстаріших кранівників, який починав ще з Мельником-старшим. — Знаєш, хлопче, — сказав Степан, дивлячись на обрій. — Твій батько завжди казав: «Якщо будуєш для дітей — не шкодуй цементу і правди». Він був хорошою людиною. Не вір тому, що писатимуть у газетах. Він не був винен Касперському ні копійки. То Касперський вкрав у нього життя.

Андрій стиснув перила. — Дякую, Степане. Я це знаю.

Він дістав телефон і набрав номер Ангеліни. — Ангеліно, скасуй усі зустрічі з юристами Елеонори. Ми даємо прес-конференцію прямо на будмайданчику в четвер. Запрошуй усіх: пресу, активістів, навіть тих, хто нас ненавидить. Я покажу їм не просто проект. Я покажу їм докази того, як тридцять років тому в цьому місті вбивали мрії.

— Це ризиковано, Андрію, — попередила вона.

— Бути Касперським було ризиковано. Бути Мельником — це честь. Я готовий.

Ввечері Андрій вчив Богдана користуватися лінійкою та циркулем. Вони малювали разом — план маленького будиночка для пса, якого вони вирішили взяти з притулку.

— Тату, а чому ти постійно перевіряєш вікна на кресленнях? — запитав Богдан.

— Бо через вікна входить світло, синку. А без світла навіть найкрасивіший будинок — це просто тюрма.