23

Вони зупинилися перед масивними гермодверима. Сталь була вкрита шаром інею — всередині працювала автономна система охолодження. Поруч із дверним прорізом світився тьмяний червоний індикатор біометричного сканера.

— «Вхід тільки для спадкоємців», — процитував Артур напис на табличці. — Андрію, якщо ти не Касперський за кров'ю, сканер нас не впустить. Віктор міг налаштувати його на ДНК.

— Віктор був параноїком, але він також був гравцем, — Андрій підійшов до сканера. — Він знав, що ДНК можна підробити або взяти силою. Він завжди казав: «Кров — це лише рідина, а пам'ять — це код».

Андрій зняв рукавичку з лівої руки. Він пам'ятав, як батько змушував його в дитинстві заучувати комбінації цифр, які здавалися безглуздими. Він приклав долоню до холодного скла, але замість того, щоб чекати зчитування відбитків, почав ритмічно натискати пальцями на різні зони сенсора. Це була мелодія. Стара колискова, яку його мати співала йому, поки Віктор не заборонив її.

Індикатор на мить спалахнув яскраво-білим. Почулося важке шипіння гідравліки. Вал запірного механізму провернувся з гуркотом, що здригнув підлогу під їхніми ногами.

— Ти знав код... — прошепотіла Вікторія.

— Це була єдина річ, яку він не зміг у мене відібрати, — відповів Андрій, штовхаючи важку стулку.

Всередині не було золотих злитків чи пакунків із грошима. Бункер виявився величезним архівом. Стелажі, заповнені тубусами з кресленнями, жорсткими дисками та стосами паперів. У центрі кімнати стояв великий стіл, на якому під склом лежав макет Набережної. Але це не був той проект, який вони знали.

Це було місто-сад. Світлий, відкритий простір із каналами, мостами та величезним парком на місці, де зараз стояли потворні бетонні коробки забудови Соколова.

— Це проект Мельника, — Андрій підійшов до столу, і його голос здригнувся від ніжності. — Справжній проект мого батька. Віктор не просто вбив його. Він вкрав його мрію, спотворив її до невпізнання, щоб вона приносила лише брудні гроші.

Вікторія почала переглядати документи на одному зі стелажів. — Андрію, подивися сюди! Тут списки... Всі судді, всі прокурори, всі мери міста за останні двадцять років. З датами, сумами і номерами рахунків. Це не просто архів. Це механізм контролю. Віктор тримав це місто за горло, маючи компромат на кожного, хто хоч раз брав у нього з рук конверт.

— Оце те, за чим прийшов Соколов, — Артур різко розвернувся до входу, почувши далекий тупіт ніг. — Він не хоче проектів. Він хоче цей список, щоб стати новим ляльководом.

Раптом світло в бункері згасло. Увімкнулося аварійне червоне освітлення, яке зробило кімнату схожою на нутрощі велетенського серця.

— Вони в підвалі, — Артур вимкнув ліхтар. — Віко, Андрію — за стіл! Швидко!

З коридору почувся голос Соколова — не того впевненого забудовника, а зацькованого звіра, якому нічого втрачати: — Андрію! Виходь! Я знаю, що ти там. Віддай мені накопичувач «Зеро» і я дозволю вам піти. Мені не потрібна Вікторія, мені не потрібен твій хлопець. Тільки дані!

— Ти нічого не отримаєш, Соколов! — крикнув Андрій, ховаючись за масивним столом. — Ці дані — це кінець для вас усіх! Поліція вже в дорозі!

— Поліція? — Соколов розсміявся, і його сміх відлунив від бетонних стін. — Половина тих, хто їде сюди, є в твоїх списках. Як думаєш, чи захочуть вони, щоб цей архів побачив світло?

Гримнув перший постріл. Куля вибила друзки з мармурової колони біля входу. Артур відповів чергою, змушуючи нападників відступити в глиб коридору.

— Нам треба знищити це, — прошепотіла Вікторія, стискаючи руку Андрія. — Якщо ці папери потраплять до рук Соколова або тих «перевертнів» у формі — ми ніколи не будемо вільні. Богдан ніколи не буде вільним.

Андрій подивився на макет батька. Його серце розривалося. Там, у цих тубусах, була правда про його справжнє коріння. Там була його історія.

— Там є система самознищення? — запитала вона, дивлячись йому в очі.

Андрій кивнув. Він знав, де вона. У центрі макета була маленька кнопка, замаскована під фундамент майбутнього дитячого центру.

— Якщо я її натисну, у нас буде три хвилини, щоб вийти через вентиляційну шахту. Все інше перетвориться на попіл. Разом із правдою про Мельника.

— Твій батько будував це для людей, а не для шантажу, — Вікторія поклала руку на його плече. — Справжня правда — вона в тобі. І в нашому сині. А ці папери... це кайдани. Давай розірвемо їх.

Андрій востаннє торкнувся пальцями креслень Мельника. — Пробач, тату. Я збудую це насправді. Без компроматів.

Він натиснув на кнопку. Почулося тихе гудіння — термічна система почала нагрівати приміщення.

— Артуре! Вихід через шахту в секторі С! Бігом! — скомандував Андрій.

Вони бігли крізь червоне марево, а за їхніми спинами Соколов і його люди вривалися в бункер, не підозрюючи, що вони щойно увійшли у власну кремаційну піч.

Вони вискочили на поверхню, коли над озером вдарила перша справжня блискавка. Через кілька секунд земля під будівництвом здригнулася. З вентиляційних отворів вирвався густий чорний дим, а потім — тихе відлуння внутрішнього вибуху.