22

Офіційний документ на столі Вікторії виглядав скромно: копія свідоцтва про зміну імені. Але для Андрія ці кілька грамів паперу важили більше, ніж усі акції «Касперськ-Груп». Відтепер у реєстрах він значився як Андрій Мельник. Прізвище архітектора, який колись мріяв збудувати це місто для людей, а не для тіней, нарешті повернулося до його сина.

— Дивне відчуття, — промовив Андрій, дивлячись на свій новий підпис. — Ніби я десять років носив чужу, заважку броню, а тепер стою перед світом абсолютно голий. Але мені вперше за довгий час не холодно.

Вікторія підійшла до нього ззаду і поклала руки на його плечі. Її дотики більше не були обережними — у них з’явилася впевненість жінки, яка прийняла своє рішення. — Ти не голий, Андрію. Ти нарешті справжній. І це найпривабливіше, що я в тобі бачила.

Вона нахилилася і поцілувала його в маківку. Андрій заплющив очі, вбираючи цей момент. Він знав, що попереду ще довгий шлях до Богдана — хлопчик поки знав його лише як «дядька Андрія», таємничого друга мами, який одужує після поранення. Але правда про батьківство мала бути подана тоді, коли фундамент їхньої нової родини стане непорушним.

Вечір вони провели в її квартирі. Це було перше по-справжньому інтимне свято. Без ресторанів, без зайвих очей. Вікторія приготувала вечерю, а Андрій, хоч і з труднощами, допомагав їй нарізати овочі лівою рукою.

— Ти знаєш, — тихо сказала Вікторія, розливаючи вино. — Артур каже, що ти став іншим аналітиком. Раніше ти бачив у цифрах лише прибуток, а тепер — людей. Ти вчора заблокував знесення тих старих будинків біля парку. Чому?

— Тому що їх будував Мельник, — Андрій посміхнувся, і в його очах спалахнув вогник азарту. — Я знайшов його креслення. Він хотів зробити там мистецький простір. Я хочу завершити його справу. Це те, що залишиться після нас, Віко. Не офшори в Цюриху, а ці стіни.

Він підійшов до неї і обережно взяв за талію. У напівтемряві кухні, де пахло базиліком і затишком, вони нарешті дозволили собі бути просто чоловіком і жінкою.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він їй у самі губи. — Кохав усі ці роки, навіть коли намагався ненавидіти.

— Я знаю, Андрію. Я теж... — вона не закінчила фразу, бо його поцілунок забрав усі слова.

Це було повернення до того самого вечора в Кракові, але без страху і без тіні Віктора за спиною. Вони танцювали повільний танець без музики, просто в ритмі власних сердець.

Ніжність перервав дзвінок на спецзв'язок Артура. Андрій відсторонився, відчуваючи, як реальність знову вривається в їхній маленький світ.

— Андрію, Віко, — голос Артура в динаміку був напруженим. — Пробачте, що заважаю, але у нас НП на будівництві Дитячого центру.

— Що сталося? — Вікторія миттєво підібралася, її очі стали сталевими.

— Датчики руху в підвальному секторі Б зафіксували проникнення. Але це не дрібні злодії. Хтось професійно намагається розкрити бетонну плиту, якої немає в офіційному плані. Тих самих планів, про які ти говорив, Андрію. Там працюють із лазерною різкою. Соколов, мабуть, дістав останню копію архівів твого батька через своїх людей у судах.

Андрій міцно стиснув край столу. — Це бункер. Віктор називав його «Нульовим рівнем». Я думав, це його метафора для пекла, але це виявилося реальним місцем. Віко, якщо вони відкриють його раніше за нас — вони знищать докази або заберуть те, що дасть їм владу над усім містом.

— Що там може бути? — запитала вона, вже накидаючи куртку.

— Я не знаю напевно. Але батько казав, що це його «остання застава». Місце, де зберігається те, що дорожче за золото.

Артур чекав їх внизу у позашляховику. Повітря Тернополя було наелектризоване. Гроза, що збиралася над озером, обіцяла бути важкою.

— Їдемо, — сказав Андрій, сідаючи на переднє сидіння. — Тепер я знаю, за що борюся. І я не дозволю тіням минулого затягнути мого сина в той підвал.

Вони виїхали на Набережну. Будівництво Дитячого центру виглядало в темряві як скелет велетенської істоти. Прожектори вихоплювали з темряви фігури в камуфляжі.

— Артуре, зброя? — коротко запитав Андрій.

— Усе готово. Але пам'ятайте: ми не знаємо, що всередині. Бункер може бути замінований. Віктор Касперський не залишав дверей відчиненими для гостей.

Вікторія взяла Андрія за руку. — Ми підемо разом. Це наш фундамент, Андрію. І ми маємо знати, що лежить у його основі.

Вони ступили в темний провал підвалу. Промені ліхтарів розрізали пил, відкриваючи шлях до масивних залізних гермодверей, на яких висіла табличка: «Проект: Відродження. Вхід тільки для спадкоємців».